Александр Злотник

14 листопада в палаці "Україна" відбудеться концерт "Пісня — Україна", 29 листопада — прем’єра в Дніпропетровському театрі опери та балету "Сорочинський ярмарок". 19 грудня на Святого Миколая на Софійській площі відбудеться прем’єра мюзиклу "Святий Миколай".

Професійна музична освіта в Україні дуже високого рівня. Вона ще залишилася від старої музичної школи, яка дала світу колосальну кількість видатних музикантів, співаків, піаністів, скрипалів. Адже лише у ХІХ-ХХ столітті виконавців, народжених в Україні, які, зокрема, отримали початкову, середню чи вищу освіту тут, приблизно 42% від світової музичної культури. Це навіть більше, ніж чорнозему в Україні. У нас ще залишилася система розподілу студентів на викладача —  3,5 студенти на одного викладача. Це, так би мовити, штучна робота, ручна. Виховання музиканта — це дуже важка індивідуальна справа. На сьогоднішній день це співвідношення хочуть зламати і підпорядкувати музичні вузи до Міносвіти, де свої стандарти — приблизно 14-16 студентів на одного викладача. Це знищить рівень музичної освіти в Україні. Наприклад, коли я був у Пекіні, підписував Угоду про співпрацю Центральної пекінської консерваторії і нашого інституту, то ректор пекінської консерваторії сказав, що, на жаль, за їхніми стандартами, у них уже 7-9 студентів на одного викладача, що значно знижає рівень освіти, а у нас, в Україні, на щастя, все ще залишилося по-старому. Наприклад, скрипкова школа — весь світ зараз вчиться за школою Давида Ойстраха, який народився і навчався в Одесі; піаністична школа — її найяскравішим представником ХХ століття є випускник Київського музичного училища Володимир Горовиць. Також, вважається, що у нас найкращі концертмейстери.
Тому я наголошую, що потрібно зберегти це колосальне надбання, яке ми маємо, адже зруйнувати це дуже легко, а щоб потім поновити, потрібні будуть покоління, не одне, не два і не три.

Знову-таки це питання духовності людини та її моралі. Коли перед господарями телеканалів на терези кладеться на одну чашу духовність, на другу — гроші, то завжди перемагають гроші. Ніхто з власників не думає про майбутнє дітей, які тут живуть. Ні, можливо, про майбутнє своїх власних дітей вони думають, тому і вчаться всі вони за кордоном і часто там лишаються. А мені хотілося б, щоб наші талановиті діти не були сировиною для інших країн, а мали зиск і щастя у себе вдома, на своїй землі.

На жаль, у нас немає авторитетів. Якщо ви помітили, в інших країнах вони є, до них прислуховуються, їх шанують. У нас, на жаль, — ні. Грати в ігри шоу-бізнесу у мене особливого бажання немає. Для мене талант є талант, бездар є бездар, а шоу є шоу. Іноді заради шоу навіть талановиту дитину можуть «зарубати», якщо в неї немає якоїсь цікавої для телебачення історії, а середнього творчого рівня виконавця, але з цікавою життєвою чи соціальною історією, яку можна розкрутити і подати глядачам, будуть підтримувати і розкручувати. Так що до справжнього мистецтва іноді ці шоу-програми відношення не мають жодного, хоча бувають і виключення.
Не знаю, чому мене не запрошують. Думаю, що просто бояться, аби я не зіпсував загальної творчої оцінки, яка не буде йти паралельно намірам організаторів.

Білий колір — це сума всіх кольорів, а тиша, відповідно, є сумою всіх звуків. Так, мені іноді хочеться тиші, але послухати справжню Музику, справжніх виконавців завжди радий. Причому жанр не має значення — чи то джаз, чи то популярна музика, чи то академічна, головне — щоб музика була професійного високого рівня. А в концерти я ходжу досить часто: це і філармонія, і Палац "Україна", і Театр опери та балету. Наприклад, я з величезним задоволенням слухав "Аїду" у виконанні Людмили Монастирської, яку я вважаю однією з найкращих світових сопрано. З радістю послухав живий концерт з творів Івана Карабиця та естрадно-симфонічного оркестру, яким керував його син Кирило Карабиць. Завжди приємно слухати роботу нашого київського диригента Романа Кофмана. Звісно, люблю також джазові вечори. Так що я, як японець, всеядний.

У кожної родини свої закони, свої відносини між собою. Але коли ти поважаєш людину, намагаєшся її зрозуміти, дуже часто не заважати і поступатися. Мабуть, у тому є сенс. Для мене головне, щоб вдома все було в порядку, щоб душевно було, комфортно — тоді я можу працювати. А правил, яких треба дотримуватися, аби стовідсотково було все добре, на мій погляд, не існує. Кожна родина — це окрема історія, і люди повинні вміти будувати родину. А це — одна із найскладніших будівель, яку може створити людина, але найбільш прекрасна.

Я завжди не розумів, яким чином так класно співають американці, їх манеру виконання, їх мелізматику. І коли я вперше потрапив до США (це був 1989 рік), я пішов у Нью-Йорку на службу до церкви, де були «чорні». Майже вся служба співала, і їхні релігійні пісні (spirituals) співали навіть дітки двох-трьох рочків, класно рухалися і класно співали. Ця культура у них була вкладена змалку. Потім після служби я підійшов до їхнього священика, представився, сказав, які в них інтонації, цікава мелізматика. Для нас, європейців, це була інтонаційно складна музика, а для них усе було дуже просто. І священик попросив мене, щоб я написав якусь українську мелодію. Написав мелодію української пісні "Ой, чий то кінь стоїть". Він подивився ці ноти і сказав: "О, яка складна мелодія!"
От і виходить, що кожна пісня повинна нести свою географію, а точніше — показувати, звідки вона родом. Тоді вона цікава. А якщо робити кальки з пісень інших країн та культур, це будуть лише кальки, не більше.
Також Мішель Легран, відомий французький композитор (всі знають його "Шербурзькі парасольки"; працював із Тіною Тернер, Френком Синатрою, Уітні Х’юстон і багатьма світовими зірками) якось сказав, що у Франції, на жаль, неможливо робити світовий шоу-бізнес, бо вся машина світового шоу-бізнесу знаходиться в США і частково в Британії. І для того, щоб стати всесвітньо відомим у жанрі популярної музики, треба увійти в ці системи.
Нашому композитору справді складно працювати закордоном. Я згоден у цьому із Максимом Дунаєвським. Тому що це зовсім інша музика, все поставлено на генетичному рівні. Якщо українська пісня — це українська культура, то американська пісня — це афро-американська культура. А, як відомо, афро-американська культура є дуже складним конгломератом різних світових культур (Старого та Нового світу, плюс африканці, які були завезені в якості рабів на територію Північної Америки). Це досить молода культура, всього трошки більше 300 років. Культура джазу в Америці бере початок у 60-х роках ХІХ століття в Новому Орлеані. Це була культура "чорних", але, повторюю, вона виникла на території США, де вже почали об’єднуватися різні культури. Якщо говорити, що джаз — це прерогатива "чорних", тоді б уся Африка була виключно джазовою країною. А, як ви розумієте, цього в Африці немає, можливо, тільки Південно-Африканська республіка.

О многом из того, о чем вы спрашиваете, я сказал в предыдущем ответе. Но могу добавить, что авторские права в Украине, в которой существует один из лучших законов по защите авторских прав, выполняются максимум на 3%. Конечно, при количестве популярных песен в стране, где действительно соблюдаются авторские права, я бы, наверное, имел свой остров, самолет и т.д. Но все дело в том, что я люблю ту землю, на которой я живу, людей, которые меня окружают, реки, ставки, именно это питает меня творческой энергией. Поэтому на предложения, которые поступали (много и из разных стран), я всегда говорил «нет».

3 марта 1988 года я отмечал день рождения жены в ресторане "Максим" напротив Театра оперы и балета в очень теплой компании. За столиком напротив сидела пара, на столе у них была на половину выпитая бутылка водки "Столичная". И мне показалось, что это американцы (что оказалось правдой после того, как я их пригласил за свой стол). Затем я пригласил их к себе на съемную однокомнатную квартиру на ул. Стрелецкой. Мужчину звали Джон. Мне захотелось сделать ему подарок, обычно я дарил мужские кепки. И вдруг вижу, что у меня нет кепок, но зато на фортепиано лежала большая стопка симфонических партитур... И я решил дать ему партитуру, оригинал, вместе с партиями: "Дорогой Джон, если ты продашь там это произведение, то прибыль мы поделим пополам". На тыльной стороне партитуры я написал телефон квартиры, которую снимал, и хватило ума написать адрес тещи, которая тоже проживала в Киеве. Потом я его проводил в гостиницу "Днепр", в 6 утра у них был вылет обратно в Штаты.
Проснувшись утром, после бурно отмеченного дня рождения жены, я ужаснулся тому, что сделал. Этим я поделился в гостинице "Украина" с Назарием Яремчуком за обедом. Яремчук сказал: "Ну, Сашко, це тільки ти міг так зробити! Як можна було віддати оригінал, не знаючи, кому ти віддаєш?" Конечно, я себя потом ругал.
Вес партитуры с партиями был 6 кг. Джон был некрупным мужчиной, и тащить с собой в самолет такой вес... Я подумал, что, наверное, он все выбросил. На том я и успокоился.
Тишина длилась пять месяцев. Затем мне звонит теща и говорит: "Саша, приди — тут тебе какое-то большое письмо из Америки пришло". Приезжаю к теще, беру письмо, там написано: "Дорогой сэр, вы выиграли конкурс на исполнение произведений в концерте русских композиторов нью-йоркского симфонического оркестра. Концерт будет состоять из произведений Глазунова, Чайковского и Злотника. Приглашаем вас вместе с вашей женой на мировую премьеру". И было указано число в сентябре.
Естественно, посольство США в Киеве не было — оно тогда было в Москве. Визы оформлялись полгода, а о том, чтобы поехать вместе с женой, не могло быть и речи (это был Советский Союз, и работали законы того времени). Конечно, я не успел. Хотя приглашали, оплачивая дорогу и т.д.
Но зато в конце 1989 года я попал в Америку вместе с трио Мареничи на гастроли. Нас было четверо, так как я с ними тогда тесно сотрудничал. Я вел концерт, играл и пел свои популярные песни, и Мареничи пели свой репертуар, в котором было много моих песен. И когда я уже был в Торонто, и мне надо было улетать домой, украинская диаспора узнала эту историю и поехала вместе со мной в Нью-Йорк, чтобы сказать, что я — не русский композитор, а украинский. Я увидел красивую афишу, где действительно было написано: "Концерт русской музыки", и стояло три фамилии: Глазунов, Чайковский, Злотник. Со мной рассчитались за мировую премьеру, параллельно заказали новое произведение.
Фактически эта поездка и потом встреча в Нью-Йорке с представителями оркестра дали мне финансовый старт и относительное благополучие.
А Джон оказался порядочным человеком, поклонником Че Гевары (у него дома висел портрет), профессором Нью-Йоркского университета, о чем, конечно, я не знал.

Почну з кінця. Одного разу Олена Севостьянова запропонувала мені свої вірші. Їх було 12, і всі вони мали дуже оригінальну концепцію, а за стилістикою були наче з іншого часу. Я маю на увазі цикл, який потім написав — "Прима-балерина". Мені дуже сподобалися ці вірші. Але я розумів: кому це сьогодні потрібно, і чи знає молодь таких персонажів, як Жизель, Манон Лєско, Оділія, Одетта. І я вирішив просто написати для себе, вперше в житті. Це було вперше в житті, коли я подумав, що написав "у стіл". Це був 1994 рік.
Згодом показав вірші Йосифу Кобзону, йому дуже сподобалося. І він сказав, що хоче співати цей цикл. Аранжування почав робити Олександр Тищенко. Десь о третій ночі він мені зателефонував і сказав: "Дай мені, будь ласка, заспівати «Приму» та інші пісні циклу. Кобзон і так великий, а в мене є шанс". Наступного дня у мене вдома був Назарій Яремчук і йому розповів про дилему — Кобзон чи Тищенко. Назарій сказав: "Я б віддав Тищенку, він акторськи заспіває, зі своєю мелізматикою, притаманною йому". На тому й вирішили.
Хоча Кобзон і співав декілька творів з цього циклу, але весь цикл записав Олександр Тищенко.
Мені було дуже приємно, коли Анатолій Євдокименко (чоловік Софії Ротару) сказав мені: "Саша, ти знаєш, я їду повз гуртожиток профтехосвіти і чую з відкритого вікна, як під гітару хлопці співають "Приму-балерину"».
А улюблених пісень, мабуть, у мене немає. Вони ще попереду. Всі пісні — це мої діти, і хочеться, щоб вони були гарні і мали щасливу долю.

Передусім, потрібен мир. Донбас дав світу багато видатних музикантів, співаків, композиторів. Я багато разів очолював конкурси, міжнародні фестивалі, які проходили в Донецьку та Луганську. І українську пісню там завжди приймали з радістю. Так, не заперечую, що в першу чергу для тамтешніх людей авторитетами були відомі російські виконавці. Але коли в Донецькому театрі імені Шевченка ставили мою оперу-думу за Тарасом Шевченком "Сліпий", я з вуст директора почув фразу: "Ми ніколи не думали, що може бути така талановита українська музика". Мені було прикро це чути, тому що, виходить, якимось чином ми, свої, українські композитори, були на другорядних ролях.
Наскільки я розумію, це все-таки недоліки роботи в сфері пропаганди україномовної пісенної культури, творів. Адже все виховується. І в цих регіонах ми програли інформаційний простір. Регіонами треба займатися і боротися за цільну монолітну Україну.

Так называемый "формат" — это вкусовщина хозяев СМИ. Есть понятия «талантливая музыка» и «бездарная музыка», «профессиональная» и «самодеятельная». Есть понятие «поэзия», а есть понятие «ритмический набор слов», не несущий в себе никакой глубины мысли. Музыка, искусство должно делать человека лучше, облагораживать его, а не воспитывать в нем низменные качества. Да, музыка должна быть разной. Она должна быть и "для ног", должна быть и молодежная субкультура, но и должна быть музыка для души, для размышления, для самоутверждения. Она должна устанавливать ориентиры на развитие человека, его душевные и моральные качества.

Я живу в этой стране и в это время. И все, что происходит вокруг меня, мне не безразлично. Я должен, обязан реагировать на это, как композитор, как гражданин. Для меня песня — это мое оружие. Придерживаться позиции "моя хата скраю" я не могу и не хочу. Поэтому возникают песни, подобные той, о которой вы сказали, песне "Аэропорт" и другим, которые показывают мое отношение к происходящему у нас в стране и в мире.

Звісно, я спілкуюся, щоправда, не дуже часто, але за можливості, з головними виконавцями мюзиклу "Екватор". З Яремчуками у мене гарні людські і творчі стосунки. Назарій був великою людиною і великим співаком. А таких людей не можна тиражувати. Прийде час, і з’явиться така людина, такий співак.

В першу чергу, я вдячний генеральному директору Палацу "Україна" за те, що він запропонував провести мій концерт. Звісно, це комерційний захід, і ризик бере на себе Палац "Україна". Але бажання дирекції палацу, аби звучали українські пісні, а відомі і молоді співаки й музиканти України мали можливість виступати на кращій сцені країни, перемагає над комерційним ризиком.

Пугачова — видатна співачка. В ній завжди поєднувалася вокальна і акторська майстерність. Це людина, яка завжди мала громадянську позицію. Вона — смілива людина, і пісня "Святая ложь", яка існувала ще з 80-х років, дуже запаралелила з політично-соціальним і моральним станом у Росії. Звісно, одразу стала очевидною паралель із головним персонажем Росії. Це як було за радянських часів — "иносказание": коли видатні режисери робили фільми, постановки, в яких поміж рядків читалося те, про що не можна було говорити вголос. І, здавалося б, навіщо Пугачовій витягати стару пісню? Але вона розуміла, що саме цією піснею вона може сказати про свою позицію.
В Росії я вже не був декілька років, а до Києва вона не приїжджає. 

100%, якщо дитина справді талановита, вона вступить до нас на бюджет і ще отримуватиме стипендію.

Україні, як одній зі співочих країн світу, яка завжди постачала вокалістів до різних країн, яка має колосальні народно-пісенні традиції, великий гріх не мати справжнього міжнародного пісенного конкурсу.
На мій погляд, взагалі, Україна тримається на трьох китах: земля, жінка і пісня. Всі вони жіночого роду, всі вони народжують: земля — хліб, жінка — покоління, пісня — духовність. Пісня для України має колосальне значення. У нас є де проводити фестивалі, є сили, є досвід, але немає фінансування і розуміння, що таке пісня для України, і як вона впливає на людей.
18 січня 2018 року буде ювілей КІМ ім. Глієра — 150 років. І ми плануємо задіяти наших відомих не лише в Україні, а й в усьому світі, виконавців у різних музичних жанрах.

"Кар’єра" — це дуже голосно сказано. Вона просто вчиться вокалу, музиці, приймає участь у концертах різного рівня. Якщо пісня стане для неї її життям, тоді, можливо, буде і кар’єра.

Я отримав звання народного артиста у 50 років. Всі артисти, з якими я працював, уже мали звання народних артистів, тому у слухача біло враження, що у мене також є звання. Я ніколи не займався пробиванням ні «заслуженого діяча мистецтв України», ні звання «народного артиста України». Отримання цих високих звань для мене було несподіванкою. Хоча потім я дізнався, що наші відомі виконавці збирали підписи (Софія Ротару, Валерій Леонтьєв, Ані Вєскі, Вахтанг Кікабідзе, Йосиф Кобзон, Юрій Богатіков, Валентина Толкунова, Борис Шароварко, Василь Зінкевич, Ігор Крутий та багато інших) про надання мені почесного звання Народного артиста України.

Частково і так, і ні. Звісно, на оцінки голосування впливають політичні відносини між країнами. Так, країни колишньої Югославії завжди лобіюють такі країни, як Македонія, Хорватія, Сербія, Словенія, Чорногорія. Країни Балтії мають свої вподобання одна до одної. Це і політика, і шоу. Іноді перемагає політика, іноді перемагає шоу, а іноді перемагає яскравий талант.

В першу чергу, потрібно відстояти мистецькі навчальні заклади і не передавати їх у відання МОНу. Також слід приділяти увагу справжнім професійним мистецьким конкурсам і фестивалям, які вже зарекомендували себе у світі.

Є приблизні параметри шлягеру. Хоча, звісно, гарантувати на 100% майже неможливо. Але на 90% — можна.

Вчитися тяжко, вступити — теж. Тому що у нас вчаться, а не відвідують. В кінцевому результаті ти виходиш справжнім професіоналом. Конкурс великий.

Все в світі розвивається, і мова — також. Якщо звернути увагу на тексти народних пісень, ми знайдемо там багато чого не дуже зрозумілого для сучасної людини. Все відсіюється чи стверджується часом. В даному випадку, час — найкращий лікар. Подивимося, чи приживеться, чи ні.

На жаль, сьогодні порушена пропорція: ціна квитка на концерт в середньому становила 1% від середньої заробітної плати, так було за радянських часів, так залишилося в країнах Західної Європи та Північної Америки. Сьогодні це приблизно 30 євро чи 40 доларів. Якби квиток коштував 25 гривень, певен, що концертні зали були б переповнені. Але гроші, зібрані з цих концертів, ніколи не покриють оренду, рекламу та гонорари виконавців. За теперішньої системи фінансових розрахунків, на жаль, робити ціни низькими на концертні квитки неможливо. От і маємо те, що маємо. Хоча культура завжди була дотаційною.

Yesterday та Michel з репертуару "Бітлз".

На жаль, немає. А боротися треба на законодавчому рівні, який, до речі, знову ж таки не виконується. Тому що роблять обгортку українську, а начинка іноземна, і вважається, що це український продукт.

Якби Верховна Рада вирішила, що потрібен новий гімн, то, звісно, мав би за честь написати. Хоча музична частина старого Гімну мені подобається.

Музична культура людини виховується в дитячому садочку, в загальноосвітній школі, в музичній школі. Потім — у концертних залах, філармонії, театру опери та балету, на концертних майданчиках. На сьогоднішній день ми маємо нівелювання музичної культури, справжньої Музики і низького рівня смаки. Це знову ж таки про духовність, мораль. Усе це пов’язано.

Тому вони й талановиті композитори та поети, що їх мало. Всі не можуть бути геніальними й видатними. Також дуже багато залежить від рівня культури музиканта, його моралі, розуміння сьогодення. Можна мати колосальну техніку, але бути емоційно порожнім. Справжній композитор — це сума знань не лише нотної грамоти і гармонії, але й історії, живопису, театру, кіно. Багато чого спромоглося зробити в мистецтві людство, звідси і виходять його критерії.

У мене пауза у відносинах з тими, хто на боці агресії і «великоросского шовинизма». В основному це люди, які вже творчо відбулися і мають свою власну позицію. Вони — не маленькі діти, щоб їх перевиховувати.