Цензура чи інформаційна війна: як Україні побороти російську пропаганду

Днями уповноважений МЗС Росії з питань прав людини, демократії та верховенства права Костянтин Долгов заявив про панування цензури в нинішній Україні. Російська сторона надала вагомий перелік "фактів". Але на першому місці – зобов'язання кабельних провайдерів вимкнути кілька державних російських каналів, серед яких ОРТ, НТВ та РТР. Це, а також недопуск деяких російських журналістів на територію України, офіційна Росія вважає розгулом цензури.

Звісно, на ці претензії можна й потрібно висловлювати контраргументи. Наприклад, на частотах НТВ деякі кабельники транслюють російський телеканал "Дождь", колектив якого має в Росії проблеми з мовленням, а над самим каналом завис дамоклів меч закриття. Або – нагадати, що російські друковані ЗМІ, котрі мають свої представництва в Україні, продовжують виходити і навіть іноді коштують у роздробі дешевше за суто українські. Також із вільного продажу не зникають супутникові антени, тож трансляцію російських каналів через супутник припинити рішенням РНБО чи навіть особисто Андрія Парубія неможливо. Нарешті, так само неможливо заборонити сучасним українцям користуватися Інтернетом, а отже – отримувати яку завгодно інформацію без так званих цензурних обмежень.

До речі, в США, котрі пишаються експортом демократії ледь не на всю планету, саме Інтернет контролюється досить жорстко. Будь-хто, шукаючи в мережі інформацію, скажімо так, негуманного характеру, протягом досить короткого часу ризикує потрапити під приціл спецслужб. Так виявляють педофілів, терористів, неофашистів й інших осіб із нестійкою психікою, котрі становлять потенційну небезпеку для суспільства. Але, як наочно демонструє хоча б другий сезон американського політичного серіалу "Картковий будинок", Інтернет-хитруни навчилися оминати заборони, створюючи конспіративні сервіси для пошуку заборонених сайтів. Тобто, нині всякий, хто не хоче обмежень в отриманні інформації, може ці перешкоди обійти.

Враховуючи це – і не тільки це! – заяви про цензуру з боку російської сторони вже традиційно слід вважати підміною понять і пануванням у РФ подвійних стандартів, успадкованих з радянських часів. Але варто пам'ятати: подібна підміна понять досі практикується і в Україні. Вітчизняні журналісти, особливо – телевізійні, вочевидь дуже бояться звинувачень у цензурі вже не з російського боку, а всередині своєї країни. Колег можна зрозуміти. Від цензури українські засоби масової інформації періодично потерпали. А незалежна преса разом із незалежною думкою ризикувала бути взагалі "зачищеною" після голосування горезвісного закону Колесніченка – Олійника 16 січня цього року. Саме воно дало старт першій фазі силового протистояння в центрі Києва, а перші та наступні жертви полягли заради захисту свободи слова в числі інших прав та свобод.

Не лише вільний доступ українців до російських пропагандистських каналів, а й відсутність гідної альтернативи з нашого боку призвели до поразки в інформаційній війні. Пропаганда та небажання частини наших співгромадян мислити критично й бачити далі кінчика власного носа призвели до тимчасової втрати частини території нашої країни. Тепер ми навчені, намагаємося дбати про інформаційну безпеку. Але при цьому є інші ризики – звинувачення в цензурі.

Яскравий приклад – побиття свободівцями в.о. гендиректора НТКУ Олександра Пантелеймонова. Причина – трансляція в ефірі Першого Національного, тобто, на всю Україну, антиукраїнського виступу російського президента Володимира Путіна. Сам же Пантелеймонов наполягав: така трансляція цілком відповідає принципам свободи слова. Хоча насправді в даному конкретному разі формальне дотримання цих принципів фактично означає свідоме поширення неправдивої інформації, котра ставить під сумнів українську територіальну цілісність та саму державність. "Свободівці" переконують, що вчинок Пантелеймонова дорівнює державній зраді. Та чиновник має свободу слова як залізний контраргумент.

Медійні аналітики також поки розділені в думках. Одні вважають доцільною присутність на телевізійних шоу, ефірах та коментарях таких громадян, як Михайло Добкін, Геннадій Кернес, Ганна Герман, Михайло Чечетов чи Петро Симоненко. Пояснюють це необхідністю показувати всі погляди на одну проблему. Інші категорично проти. Бо той же Добкін підтримував дії "Беркуту" на Майдані, схвалював насильство і пропагував сепаратизм. Значить, таких думок не повинно звучати, бо вони далі розколюють суспільство. Тоді як країну треба всіма силами об'єднувати.

До того ж, представники КПУ та Партії регіонів так і не навчилися казати людям правду. Їхні заяви здебільшого дублюють вимоги та претензії, котрі висуває Україні керівництво РФ. Наприклад, "регіонали" досі говорять про екстремістів на Майдані та утиски російськомовних українців, повторюючи пропагандистські фрази росіянина Дмитра Кисельова. Отже, переважна більшість їхніх публічних заяв – це свідоме поширення завідомо неправдивої інформації. Значить, це треба припинити. Принаймні та той час, доки Україна прагне вирівняти баланс у інформаційній війні.

Парадокс, навіть цинізм ситуації – в тому, що будь-яке свідоме обмеження на поширення відвертої брехні та деструктиву автоматично називають цензурою та обмеженням свободи слова. Хоча відомий медіаексперт Наталя Лігачова чітко висловилася з цього приводу: "Якщо, крім таких людей, нема кому висловити певну думку, значить треба подумати, чи така думка взагалі варта публічного озвучення".

Від себе ж нагадаю: свого часу журналісти оголосили про бойкот Михайлові Чечетову – нібито домовилися ігнорувати його. Довго ця обіцянка не прожила. Хоча її виконання, не лише відносно Чечетова й не лише тоді, а й в сучасних умовах – зовсім не прояв цензури. А елементарне дотримання гігієни в інформаційному просторі.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред