ЭлектроМайдан, или Почему Россия обеспокоена бунтом в Ереване

Акції громадянської непокори, що спахнули тиждень тому в Єревані й уже розрослися у великих містах Вірменії, українці спочатку поквапилися охрестити "вірменським Майданом". Бо для тих, хто не завдає собі клопоту розбиратися в ситуації, короткий перебіг подій справді нагадує початок нашої Революції Гідності. Спершу в центр вірменської столиці вийшли сотні демонстрантів, обурених політикою уряду, потім їх жорстко розігнали силовики, і того ж дня повсталі повернулися — але тепер їх уже було кілька тисяч. І вони не розходяться.

Потому українцям, нарешті, стало відомо, проти чого повстали вірмени. Виявляється, високий градус політизації нашого суспільства відсунув убік інакші, ніж політичні, причини масових виступів народу проти влади. Вірмени не згодні з підвищенням тарифів на електроенергію, тобто, протест соціальний. Тому вірменські події вже майже офіційно іменують в Україні "ЕлектроМайданом".

Виглядає так, наче Вірменія вирішує свої внутрішні проблеми. Аналогічні проблеми можуть виникати й виникають у інших країнах світу. Логічно, що ані Україна, ані якась інша держава з претензіями на демократичне самовизначення не може втручатися й впливати на політику вірменського уряду щодо визначення вартості електрики для населення. Нас не чіпають — не чіпаємо й ми. Можемо співчувати, обурюватися, брати приклад, але не більше.

Чи не єдина потужна держава, яка так не вважає — це Росія. Кремль перейнявся вірменськими соціальними протестами настільки, що російська пропагандистська машина дуже швидко видала на-гора сенсаційні новини: акції в Єревані фінансує Держдеп США, а повстанці їдять лаваш із домішками наркотичних речовин. Що це таке, як не привіт від сумнозвісних "наколотих апельсинів" київського Майдану-2004! Вірмени відповіли на чуже інформаційне втручання негайно: вказали конкретну адресу, за якою мають піти з їхньої країни "Росія 24" та інші пропагандисти. Підуть вони чи не підуть, незалежно від того залишається питання: яке діло Росії до ціни на електрику у Вірменії?

І тут починаємо розуміти глибинну суть прецеденту. Річ у тім, що 3 грудня 2013 року, коли Революція Гідності лише починалася, Вірменія офіційно вступила до ЄАЕС, більше відомого, як Митний союз. Це інтеграційне об'єднання — особистий проект Володимира Путіна, котрий планувалося створити на противагу Європейського Союзу. Задум російського президента передбачав: Митний союз об'єднає довкола Росії колишні радянські країни, і РФ від самого початку домінуватиме в ньому. Таким чином, Митний союз у перспективі стане відродженим СРСР, лише з іншою назвою і косметично підреставрованим. Путін ніколи не приховував, що інтеграція в цей союз України — головна стратегічна мета.

Вірменія півтора року тому стала третьою з пострадянських країн, залучених Росією до свого інтеграційного об'єднання. До того часу єдиними сателітами лишалися Білорусь із Казахстаном. Вступ до Митного союзу нової країни саме в той час, коли така ж загроза зависла над Україною після відмови Януковича від євроінтеграції, був подарунком для Путіна. Можна показати всьому світові: от бачте, Вірменія вступає — і не боїться. Нічого страшного не станеться, Захід просто заздрить Росії, хоча стати єдиним світовим жандармом й заважає іншим втілювати власні інтеграційні проекти.

Російська пропаганда націлилася зараз на Вірменію, бо від 2006-го року, тобто, за весь час існування Митного союзу, жодних протестних акцій у країнах об'єднання не виникало. Ані в Мінську, ані в Астані люди не виходили масово на вулиці й площі, висуваючи владі свої вимоги та вимагаючи виконання. Не варто брати до уваги поодинокі акції політичної опозиції, незадоволеної монополізацією влади Лукашенком у Білорусі та Путіним у Росії, бо політику в цьому контексті взагалі краще винести за дужки. Адже саме політичний протест досить легко охрестити проплаченим, що, власне, й робиться Росією, передусім — коли йдеться про Україну.

Який же прецедент маємо у випадку Вірменії? Білорусь і Казахстан — старі члени Митного союзу. Власне кажучи, Росія заклала їх у фундамент об'єднання від самого початку. Сім років Кремль безуспішно затягував туди інші пострадянські країни, передусім — Україну, Молдову та Грузію, котрі натомість вперто дивилися на Захід, за що Грузія, а потім — Україна отримали війну. Розширятися за рахунок Узбекистану чи Таджикистану Митний союз чомусь не квапився, а ті, своєю чергою, не подавали заявок. Невизначеними лишалися Азербайджан, самодостатній через власні нафтові запаси, та Вірменія, котра після розвалу СРСР пішла у своєму розвитку не дуже далеко. Але варто було Росії залучити, нарешті, нового офіційного сателіта, як вірмени почали бунтувати. Чого, повторюся, не могли й досі не можуть собі дозволити казахи й білоруси.

Ось що не подобається Росії: сама можливість протесту, здатність громадян відстоювати свої права у вуличних акціях. Знову повернімося в Україну: прологом Революції Гідності називають акцію протесту у Врадіївці, котра не мала політичного підтексту, а була спрямована проти міліцейського свавілля. Раніше вулиця вимагала покарати вбивць Оксани Макар, була незадоволена мовною політикою влади та виходила на Податковий майдан. Як бачите, українці довго давали владі шанс добровільно рахуватися з інтересами народу. Влада шансом не скористалася — дістали шини та бруківку. А заодно — звели до мінімуму російський вплив на Україну. Та ж сама мета, схоже, вже лежить у основі вірменських протестів. Тому Росія й стурбована "Електричним Майданом" у Єревані.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред