Що таке "патріотичне виховання" і як із ним боротися

Цього року з нагоди свята Покрови в Україні сталося кілька важливих державницьких речей. Вперше від часу проголошення Незалежності наші військові відзначали професійне свято не за радянським календарем, а отримали власне. А разом із тим глава держави Петро Порошенко підписав указ "Про стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016—2020 роки". Цей "патріотизм за планом", або "план з патріотизму" вже безсистемно розкритикований користувачами Facebook. І не тому, що в соцмережах оселилися громадяни, байдужі до патріотичного виховання.

Якраз навпаки: критики "патріотичний план" зазнає саме від тих, хто народився й значну частину життя провів у радянській Україні. Тобто, від дорослих людей, котрі на власній шкірі відчули весь смак примусу до патріотизму в СРСР. Наприклад, так звані "уроки миру" в країні, яка вторглася спершу в Чехословаччину, потім — у Афганістан, і це лише мала частина прикладів радянської військової агресії. Або — формування дитячої особистості на прикладах подвигів піонерів-героїв у той час, коли в злиднях жили тисячі дітей "ворогів народу". А розповідь про спеціальні дитячі концтабори, створені за наказом переможця фашизму товариша Сталіна, автоматично прирівнювалася до державної зради. Й не сприяла, на переконання радянських ідеологів, патріотичному вихованню як процесу.

Загалом фундамент патріотизму у СРСР — міфологія, розроблена й втілена партійними ідеологами. Складається стійке враження: політики й державні службовці, народжені в тій країні, не розуміють, як "займатися патріотизмом" інакше. Єдина мета осіб, призначених відповідальними за впровадження патріотичних практик у президентському указі прописана чітко: "Забезпечувати щороку підготовку та оприлюднення до 14 жовтня звіту про виконання у поточному році плану дій щодо реалізації Стратегії національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 2020 роки". Що означає — чиновники будуть звітувати про кількість синьо-жовтих прапорців на державних установах, проведені уроки відповідного виховання, фотографувати тематичні шкільні стінгазети й долучати до звітів наочні ілюстрації.

Не здивуюся, якщо в рамках втілення програми з інтенсивного патріотичного виховання буде спущений циркуляр з вимогами проводити в школах зустрічі з ветеранами УПА та воїнами АТО. Останні, на моє глибоке переконання, будуть отримувати з "центру" письмові інструкції, про що з дітьми говорити можна й бажано, а про які речі розводитися непатріотично. Може, це звучить цинічно. Проте навряд чи подібне припущення є перебільшенням чи пересмикуванням. Адже така форма втілення державної стратегії патріотичного виховання — найдешевша. Тобто, запрошення ветерана та учасника бойових дій жодних фінансових затрат не потребує. Зате буде про що звітувати начальству щороку до 14 жовтня.

Любити Батьківщину неможливо з примусу, тим більше — за президентським указом. Українці та українки, які виходили на Майдан, а потім записувалися добровольцями на східний фронт, мали патріотичні переконання без жодних прописаних у високих кабінетах стратегій. Та й поняття "патріотизм" насправді досить широке. Навряд чи треба тут вкотре перераховувати всіх, хто прикривається державною символікою й національним одягом з кон'юнктурних міркувань. І в будь-який момент вдягне замість вишиванки косоворотку, ставши під той прапор, під який вигідно для самозбереження й гаманця. Досить розуміти — таких фактів існує безліч.

"Уроками патріотизму", "п'ятихвилинками виконання Гімну", колективним виконанням "Заповіту" Тараса Шевченка, всеукраїнськими конкурсами декламаторів "Каменярів" Івана Франка й тотальною заміною символіки, котра не матиме змісту, ані професійних патріотів, ані перефарбованих — не перевиховаєш. Дітей, а особливо — підлітків та юнаків подібними речами відштовхнути від патріотичного виховання цілком реально. Вони швидко зрозуміють як нещирість пафосного дійства, яке виконується для звіту й "пташки". Заодно побачать безпрограшний спосіб прикрити власні не надто державницькі дії в майбутньому.

Чого там! Під егідою боротьби з "не-патріотами" можна вчиняти навіть кримінальні злочини. Згадайте історії останнього часу, в яких фігурував "Правий сектор". Кримінальні розбірки видавалися за зразок дотримання законності там, де чинні силові структури нічого не можуть і не готові робити. А патріот України Олександр Музичко, він же — Сашко Білий, котрий вільно заходив у чиновницькі кабінети з автоматом, вимагаючи якоїсь справедливості. Та, втішений захопленими оплесками постреволюційного суспільства, яке вимагало покарати всіх ворогів, займався грабунками в більшовицькому форматі "іменем революції".

Зовсім свіжа історія — граната, кинута ветераном війни під Верховною Радою 31 серпня. Тим, хто після затримання метальника кричить: "Режим знищує патріотів!" байдуже, що "патріотична" граната забрала життя чотирьох молодих нацгвардійців, котрі стали до служби вже після Майдану й "псами злочинного режиму" їх точно назвати не можна. То що у нас там із патріотичним вихованням на конкретних прикладах? Дітям у школах розповідатимуть, як треба кидати гранату в натовп, коли чимось незадоволений чи щойно відчув не такий, як треба, "градус патріотизму"? Не здивуюся, якщо до такого дійде.

Найкращий спосіб стати патріотом — досягати успіхів у своїй країні. Нехай Україна про них дізнається не відразу. Важливіше, аби людина могла реалізуватися у своїй країні. Стати тим, ким хоче й може стати. Бути собою й розуміти: твоя держава створила для цього все необхідне. Не дала грошей, натомість дала можливості. Ось найкраща стратегія патріотичного виховання: зробити Україну комфортною для життя громадян країною. А "уроки патріотизму" замінити заохоченням читати, слухати, дивитися, поширювати своє.

Андрій Кокотюха

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред