Тюрма чи копняк під зад: як ефективно карати сепаратистів

Акція біля готелю "Президент" у Києві, котра мала місце 17 грудня, не потрапила до переліку топ-новин дня. Хоча у світлі останніх подій мусила б такий список очолити. Бо на початку тижня, а саме — 14 грудня, Президент України відповів на електронну петицію з вимогою позбавляти громадянства за сепаратизм,яка на той момент зібрала потрібну кількість підписів. Зокрема, Петро Порошенко заявив: умови де-факто війни вимагають, аби наша держава мала дієвий інструмент примусового позбавлення сепаратистів громадянства.

А 17 грудня з'явилися перші реальні кандидати на "виліт" із нашої країни, стосовно дій яких зібрано доказову базу. Йдеться про Аллу Александровську, екс-депутата ВР від забороненої днями Комуністичної партії України, та чинного депутата парламенту від "Опозиційного блоку" Юрія Бойка. Перша особисто керувала масовкою, котру організовано підвозили під готель "Президент" (власність депутата Держдуми РФ від "Єдиної Росії" Олександра Бабакова) для участі в так званій конференції "Окремий регіон Слобожанщина". Другого — Бойка — на місці злочину не застали, але його було анонсовано співорганізатором відверто сепаратистського заходу. Виявив і швидко припинив акцію Цивільний корпус "Азов", чиї патрулі засікли підозрілу колону автобусів на в'їзді до Києва та відстежили маршрут.

Одночасно подібні "форуми" планували в Запоріжжі, на Одещині — там ніби вимагатимуть створення "Бессарабської народної республіки" та на Закарпатті, де підкарпатські русини не раз починали розмову про окрему Підкарпатську Русь. Цікаво, що два з названих регіонів — Одещина й Закарпаття — давно перебувають у сфері інтересів Віктора Медведчука — лідера руху "Український вибір" та кума Володимира Путіна. І там, і там у нього елітні маєтки та викуплені приватні угіддя. Відомо, що саме Медведчук — головний рупор всього, що пов'язано з "федералізацією" України, і в його інтерпретації це не край з устроєм на кшталт сучасної Німеччини, а відвертий сепаратизм.

Тож не буде помилкою саме Медведчука назвати давнім і головним ідеологом сепаратистських рухів в Україні. І навіть якщо до кожного окремого факту прояву подібних настроїв він не причетний, все одно не буде помилкою згадувати його прізвище всує саме в зв'язку з сепаратизмом. Зокрема — із зірваною в готелі "Президент" акцією.

Українському сепаратизмові вже одинадцять років. Припускаю, що його прояви мали місце й раніше. Хоча Російська Федерація взагалі визначає сепаратизмом рух не лише України, а й держав Балтії та Кавказу до державної незалежності. Але факт лишається фактом: 28 листопада 2004 року, незабаром після початку "помаранчевої революції", в Сіверськодонецьку проходить перший за всю історію не лише незалежної, а й радянської України з'їзд сепаратистів, котрі проголосили початок створення Південно-Східної Української Автономної Республіки (скорочено — ПіСУАР). Згодом, після остаточної перемоги Віктора Ющенка та приходу нової влади, організаторів з'їзду, серед яких — нині покійний екс-губернатор Харківщини Євген Кушнарьов, намагалися судити, але з цього нічого не вийшло.

За десять років той ПіСУАР згадується анекдотом з огляду на появу "народних республік" з центрами в Донецьку та Луганську. Війна, жертви серед мирного населення, загиблі під час обстрілів діти, злидні, насильство, терор, мародерство — ось які реалії сепаратизму, котрий набув-таки свого втілення, хай і на відносно невеликих територіях. Від так званого "цивілізованого" сепаратизму, який демонструють Каталонія, Країна Басків чи Квебек, пострадянський аналог має, окрім звірячого лиця, ще й чітку орієнтацію вічного утриманця. Той же Квебек давно і вперто домагається політичної незалежності від Канади, при цьому декларуючи не менш, а навіть більш важливу економічну незалежність. В державах, де самоуправління — норма і гроші лишаються в розпорядженні громад, сепаратисти в разі перемоги будуть здатні прогодувати самі себе. Натомість ніким не визнані Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, і ось тепер — ДНР-ЛНР готові віддатися на утримання федерального бюджету Росії. З неба на землю новоспечені "сєпари" не опускаються хоча б тому, що мають перед очима наочний приклад того ж Придністров'я: з голоду там ніхто не помер, рівень життя люди там мають той, до якого звикли, і, що найважливіше, спростовано чутки про те, що бюджет РФ, як той Болівар, не винесе двох. Будьмо відверті: поки що зі скрипом, але витримує не лише двох, а й більше — сімох, включно з Чечнею та Кримом.

Таким чином сепаратизм, який має місце в пострадянський країнах, має в основі лише одну ідеологію — ідеологію утриманця. Конкретніше — не створення окремої національної держави, а перехід під російську юрисдикцію в тій чи іншій формі. Це гарантує дах над головою, пайок, мінімальні гроші за мінімальну роботу, Кобзона і серіали про "ментів" та воїнів-визволителів по телевізору. Дуже важливий фактор при цьому — відносна свобода пересування.

Ось чому тюремна камера як спосіб покарання для всякого, хто підтримав сепаратизм в Україні — справді не дуже ефективне покарання. Адже арешт і засудження сепаратиста можна подати під пропагандистським переслідування людей за право висловлювати власні погляди. Недавню заборону Компартії в Україні опоненти теж намагаються показати саме під таким кутом.

Тож позбавлення українського громадянства й вигнання за кордони держави, в якій не хочеш бути — покарання набагато краще й ефективніше. Єдине, з чим доморощені сепаратисти навряд чи погодяться: з державного бюджету України їм не дадуть грошей на квиток в один кінець.

Фото: ВКонтакте батальона "Азов"

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред