Архієпископ Євстратій (Зоря): Московський патріархат в Україні не повинен бути заборонений

На сайті "Главред" відбувся чат із архієпископом Чернігівським і Ніжинським, секретарем Священного Синоду Української православної церкви Київського патріархату Євстратієм (Зорею). Спілкуючись із читачами, він розповів, що сьогодні заважає утвердженню Єдиної помісної православної церкви в Україні, що заважає Константинопольському патріарху визнати Українську церкву, чому не можна забороняти Московський патріархат, чим корисні "церковні законопроекти", над якими працює Верховна Рада, як живеться церквам УПЦ КП на окупованих територіях Донбасу та в Криму, а також наскільки насправді в нашій країні церква відокремлена від держави.

Подаємо стенограму чату з архієпископом Євстратієм.

roman_:Отче, як ви вважаєте, якщо зараз меншає кількість парафіян МП, то чи варто залишати за ним усі його храми і церкви, так би мовити матеріальне майно, чи воно має частково перейти КП? Як ви думаєте і чому? Дякую.

Архієпископ Євстратій:Перш ніж розпочати відповіді, хочу ще раз висловити сердечні співчуття всім вірним духовенству та єпископам Української греко-католицької церкви та всім, хто знав, любив і поважав спочилого Блаженнішого Любомира Гузара.

За українським законодавством, власником і розпорядником майна є кожна конкретна релігійна громада. І від неї залежить, до якого центру належати, який патріархат визнавати, тому це не наше питання чи питання Московського патріархату, але питання релігійних громад, як вони визначаться, так, відповідно до закону, і відбувається. Головним для нас є позиція і думка громади.

MistF:Як ви оцінюєте так звані "церковні законопроекти"? Які норми, запропоновані в них ви вважаєте неприпустимими?

Архієпископ Євстратій:Московський патріархат за звичною для нього схемою використовує медіа-активність для того, щоб нав'язати всім власну думку і позицію. Переважна більшість тих, хто критикує ці законопроекти, навіть їх не читали, а якщо і читали, то навряд чи можуть докладно пояснити, з чим, якщо вони критично налаштовані, не згідні. Але ми чуємо галасливі заголовки: "заборона церкви", "переслідування", "рейдерство". Тож найперше треба дослідити, про що говорять ці законопроекти.

Перший із них роз'яснює ту норму, яка вже є у законі, а саме у статті 8 Закону про свободу совісті вказано, що кожна релігійна громада має право обирати центр свого підпорядкування. Як реалізувати це право, закон не описує. А Московський патріархат через упровадження типових статутів робить усе для того, щоб конкретні громади не могли вийти з-під його підпорядкування, навіть коли цього бажає 2/3, 3/4 або й більше парафіян. Тож перший законопроект спрямований на те, щоб роз'яснити порядок реалізації вже визначеного законом права.

Якщо до нього у критиків є конкретні зауваження, процедура розгляду законопроектів завжди передбачає можливість внесення відповідних правок. І можна бачити, що цей законопроект значно поліпшений порівняно з тим варіантом, який був зареєстрований на початку.

Що стосується другого законопроекту, в якому йдеться про певні норми особливого статусу для релігійної організації, центр якої знаходиться в країні-агресорі, то, на мою думку, цей проект потребує більш детального опрацювання. Деякі його положення, по суті, можуть залишитися декларативними, а деякі на практиці можуть зіткнутися із проблемою неможливості їх реалізувати. Тому перш ніж відрізати, треба сім разів відміряти.

Є ще один законопроект — №5309, зареєстрований у жовтні минулого року, в якому йдеться про обов'язок релігійних громад, що мають свій керівний центр у країні-агресорі, у своїй повній назві відтворювати назву свого релігійного центру. Що це означає на практиці? Якщо, як нам кажуть, УПЦ МП має свій керівний центр у Києві, а не в Москві, то цій конфесії нема чого турбуватися ані з приводу цього, ані з приводу попереднього законопроекту, бо вони не мають до них жодного стосунку. А якщо вони турбуються, це є свідченням неправди, яку речники цієї конфесії промовляють перед суспільством, заявляючи, що вони — "не московська церква".

Людина, коли приходить до магазину, як споживач, має право бути впевненою, що напис на упаковці товару відповідає вмістові. Але якщо на упаковці буде написано одне, а вміст буде зовсім іншим, то це є очевидним порушенням права людини на достовірну інформацію. Таке саме право має людина і щодо релігійних організацій: якщо вона хоче належати до української церкви, то має повне право знати, що це справді українська церква, а не російська, яка привласнила собі назву української для того, щоб залучити до себе більше парафіян. Загалом ми сподіваємося, що дискусія навколо цих трьох законопроектів перейде з істеричної площини у більш конструктивне русло. І якщо законодавці вважатимуть за необхідне, в тому чи іншому вигляді ці проекти будуть прийняті.

MistF:Чи сприяють "церковні законопроекти" зменшенню впливу Російської православної церкви на українців, які ходять у храми Московського патріархату?

Архієпископ Євстратій:Мета законопроектів — дати можливість кожній людині усвідомлено обирати ту чи іншу конфесію і змінювати своє підпорядкування, якщо парафіяни цього бажають. На мою думку, коли Московський патріархат в Україні отримає притаманну йому правдиву назву — Російська православна церква, а релігійні громади отримають законодавчо визначений механізм зміни юрисдикції, у такому разі Московському патріархату буде значно складніше маніпулювати свідомістю своїх парафіян і вводити їх в оману, говорячи, що "ми — не московська церква". Як правда про російську агресію зменшує вплив Кремля в Україні, так і правда про роль і діяльність Російської церкви, очевидно, зменшить вплив на український народ.

Lidia:Отче, чи просувається справа зі створенням і утвердженням в Україні Єдиної помісної православної церкви? Які об'єктивні причини найбільше заважають цьому? А ще — чи не опирається такому об'єднанню церков правляча верхівка кожної з них?

Архієпископ Євстратій:Утвердження в Україні єдиної церкви залежить від низки зовнішніх і внутрішніх факторів. На мою думку, найбільшими перешкодами на цьому шляху є такі.

1) Страх серед духовенства і вірних Московського патріархату перед владою Москви: там бояться, що, втративши залежність від Росії, вони втратять так звану канонічність, і Благодать Божа не буде в них уже діяти.

2) Відсутність визнання незалежності Української церкви з боку Константинопольського патріархату. Треба розуміти, що зараз РПЦ має переважну більшість за кількістю парафій та іншими показниками у всьому світовому православ'ї і фактично диктує свою волю багатьом іншим помісним церквам. Москва погрожує Константинополю, що в разі визнання останнім Київського патріархату вона розділить усе православ'я, розірвавши стосунки із Константинопольською церквою. Константинополь має історичний і обумовлений канонами авторитет, а Москва має силу. Тому, зважаючи на потенційну небезпеку для себе і всього православ'я, Константинополь і не виявляє досі рішучості, а радше очікує розвитку подій. Така нерішучість Константинополя використовується як аргумент всередині України тими, хто опирається єдності і незалежності Української церкви. Для Москви вигідно зберігати статус-кво, тому вона докладає всіх зусиль, щоб утримати Константинополь від більш рішучих дій.

3) Внутрішня ситуація в суспільстві та державі. Історія православних церков знає багато прикладів існування невизнаних автокефалій, найяскравіший із них — Російська церква, яка була невизнана 141 рік. Але в усіх цих випадках держава і суспільство мали в цілому однозначну позицію підтримки своєї помісної церкви, а не церкви, яка знаходиться в колишньому імперському центрі. Ми бачимо, що протягом 25 років і в державі, і в суспільстві в Україні нема такої єдності. Частина підтримує Українську церкву, а частина — Російську. Відсутність цієї єдності також є фактором, який підживлює церковне розділення. Особливо це було видно в періоди, коли державне керівництво прямо ставало на бік Московського патріархату. Зокрема, так було в 1994-2004 роках і в період президентства Януковича. Очевидно, що подолати такі тенденції в короткий строк дуже складно. Але ми бачимо, і це фіксується соціологічними дослідженнями, що справа просувається у правильному напрямі: за останні три роки кількість прибічників Московського патріархату невпинно зменшується, а прибічників Київського патріархату — зростає. Якщо ця тенденція збережеться, то за кілька років ситуація може кардинально змінитися, особливо враховуючи, що Росія втрачає вплив і на державу, і на суспільство в Україні. Очевидно, що нам хотілось би, щоб всі ці процеси відбувалися швидше, але важливо пам'ятати, що поступовий природний процес є кращим, аніж примусово пришвидшений.

Ми як церква Київського патріархату всі ці роки працювали і далі працюємо над тим, щоб в Україні була Єдина помісна церква. Ми бачимо, як у цьому нам допомагає Бог. І я абсолютно переконаний, що раніше чи пізніше, але вже у ближчому майбутньому ми досягнемо цієї мети. Не тому що цього хочемо ми, а тому що це є логіка історії, невідворотність історичного процесу і благословення Боже.

Що стосується керівництва церков, то насправді дійсний чи уявний опір об'єднанню з їхнього боку перебільшують для того, щоб надати проблеми більш персоніфікованого характеру, що нібито проблема незалежності Української церкви знаходиться виключно в площині особистих відносин, сприйняття або несприйняття якихось ієрархів. Насправді це не так. Рух за церковну незалежність розпочався ще сто років тому, і щоразу московська пропаганда намагалася зводити критику цього руху до критики персоналій. Спочатку Москві заважав митрополит Василь Липківський, потім — митрополити Полікарп Сікорський, потім — митрополит, а з 1990-го року патріарх Мстислав Скрипник, тепер заважає патріарх Філарет. Очевидно, що хоч би хто був на місці глави незалежної Української церкви, він так само буде заважати Москві. Тому зводити питання церковної єдності і автокефалії лише до персоналій є неправильним.

polit_ua:Наскільки насправді (не формально, а практично) церква в Україні відокремлена від держави? Адже зараз, за нинішніх кризових та іноді й трагічних обставин, церква чітко окреслює свою, якщо можна так сказати, громадянську та політичну позицію — чи є це припустимим?

Архієпископ Євстратій:Церква відділена від держава, але не відділена від суспільства. Одні і ті ж особи є і парафіянами, вірянами, і громадянами. Тому церква не може бути відокремлена від суспільного життя. Для неї є неможливим брати участь у певних політичних процесах, скажімо, коли йдеться про формування органів влади чи призначення або звільнення якихось осіб. Церква не може ставати на бік однієї партії проти інших. Але разом із тим церква не має морального права мовчати про факти і тенденції в суспільному і державному житті, які мають духовний, моральний вимір. Що мається на увазі? Наприклад, церква не може виконувати слідчі чи каральні функції стосовно чиновника, який краде кошти або займається корупцією. Викривати і карати такого — справа держави. Але засуджувати корупцію, закликати до боротьби з нею, нагадувати, що корупція, розкрадання державних коштів є не лише злочином перед людьми, а й гріхом перед Богом — це є обов'язок церкви. Нам не байдуже, яке майбутнє чекає Україну, тому ми як церква робили і будемо робити все для того, щоб воно було кращим. Тому ми підтримали протести народу проти дій президента Януковича, тому ми підтримали вибір народу щодо європейського шляху розвитку нашої держави.

Термін "політика" за роки незалежності, на жаль, був дуже дискредитований, і часто політикою називають ті речі, які в традиційних демократичних суспільствах знаходяться поза сферою дискусії, як, наприклад, державна незалежність. Підтримувати державну незалежність не є політикою, адже бути патріотом і захищати суверенітет та цілісність своєї країни — це не політична позиція, а громадянський обов'язок. Політика — це вибір розвитку в економіці чи суспільстві на засадах лівих, правих чи центристських, і тут церква не втручається, бо це право і відповідальність народу, яку модель держави чи економіки обирати. Але коли йдеться про саме існування держави, то церква не має права мовчати.

polit_ua:Чому в Росії настільки тісно пов'язана влада і церква, Путін і Кирило?

Архієпископ Євстратій:Від самих початків створення Московської держави у ХІV столітті вона розвивалася і формувалася як жорстка автократія, де є умовний цар, а решта — умовні холопи. І не залежно від того, як іменувався глава Московської держави — князь, імператор, генеральний секретар чи президент, суспільна модель у цій країні залишається автократичною. Саме тому і церква в Московській державі від самих початків була інтегрована в державну систему. За виключенням дуже коротких періодів своєї історії, вона фактично не знала і досі не знає, як можна існувати, не будучи частиною державної системи. Так само і сама Росія, по суті, ніколи не мала і досі не має досвіду демократії. У цих умовах влада в Росії сприймається не як те, що поставлене на служіння народу, але навпаки — народ існує для того, щоб служити владі. За таких умов і церква обрала невірний вектор свого служіння — вона служить як інституція інтересам влади. Сто років тому це обернулося для Російської церкви жахливою катастрофою: коли впала монархія, нова влада розпочала гоніння і поставила за мету знищення церкви. Припускаю, що після падіння путінської автократії, можливо, і не в таких масштабах як сто років тому, але Російську церкву теж чекає період випробувань і страждань. Зараз влада показово підтримує Московську патріархію, але так є доти, доки Московська патріархія має певний авторитет у суспільстві і може допомагати владі. Коли Російська церква втратить авторитет серед народу, а це відбувається, причому досить швидкими темпами, тоді і влада відвернеться від неї і, навпаки, замість підтримки стане використовувати її як цапа відбувайла. За деякими ознаками такі тенденції серед кремлівського керівництва вже зараз відбуваються, коли обурення владою спрямовують на Російську церкву, використовуючи старий московський міф про доброго царя і злих бояр.

danylo_kruk:Чи не могли б ви пояснити, що заважає Константинопольському патріарху визнати Українську православну церкву як єдину помісну? І чому є патріарх у Росії, у Грузії тощо, але нема в Україні, чим наша православна церква "не така"?

Архієпископ Євстратій:Частково на ваше питання я відповів раніше.

Щодо другої частина, то головна причина полягає в тому, що Москва не визнає суб'єктність України. Для неї ми досі не держава і не народ, а частина "русского мира". За канонами та традицією православ'я в незалежній державі, яка створена певним народом, де є достатні церковні умови, рано чи пізно виникає і незалежна церква. Тож для Москви визнати церковну незалежність України означає визнати, що українці — це окремий народ, а Україна — це окрема держава. А це, в свою чергу, означає закриття імперського проекту Росії, бо без України Росія не здатна бути імперією. Ми бачимо, що і політики, і значна частина суспільства в Росії бажають відновлення імперії. І саме тому російська держава, використовуючи свій вплив, а також діючи через Московську церкву, і робить усе для того, щоб не допустити визнання церковної незалежності України. По суті, це є елементом "гібридної війни", яка розпочалася проти України не в 2014 році, а значно раніше — одразу після розпаду СРСР.

Ivann:В історії найбільш запекліші війни були саме релігійні. Як Ви гадаєте, чи не спровокує якесь жорстоке і кровопролитне протистояння намагання утискати Московський патріархат, паства якого почасти є доволі агресивною?

Архієпископ Євстратій:Жодних утисків Московського патріархату насправді ніхто не здійснює. На жаль, за роки незалежності України ця церква настільки звикла до особливих відносин із державним керівництвом, до того, що вона має унікальне положення і право на особливу увагу від владоможців, що саме приведення її у рівність з усіма іншими конфесіями сприймається нею як обмеження та утиски.

Від 2014 року Росія робить усе можливе, щоб розпалити в Україні релігійну війну так само, як і війну національну, протиставити православних католикам, росіян — українцям. Так само як це було на Балканах під час розпаду Югославії.

Завдяки мудрості українського суспільства Кремлю досі не вдалося реалізувати ці плани. Але він продовжує кричати про "утиски МП" так само, як про утиски російськомовного населення чи про загрозу геноциду в Криму. Все це для того, щоб виправдовувати свою агресію. Переконаний, що так само як і дотепер Москві не вдалося реалізувати свої плани з розпалювання внутрішньої війни в Україні, цього не вдасться і в майбутньому.

y-grek:Чи братимете Ви участь у марші за традиційній сімейні цінності, або, як його назвали простіше, марш церкви проти геїв, запланований 3 червня? Взагалі, як оцінюєте значення подібних акцій? Чи не спровокує це ще більш активну публічну діяльність та акції ЛГБТ-спільноти?

Архієпископ Євстратій:Наша церква разом із іншими церквами та релігійними організаціями другий рік поспіль є співорганізатором та учасником маршу за права дітей та сім'ю. Ми, як і інші церкви та релігійні організації, переконані, що традиційна сім'я є невід'ємною основою для нормального розвитку кожного суспільства і кожної держави. Ми переконані, що дитина має право на життя так само, як і доросла людина. Ми переконані, що дитина має право на зростання і виховання у повноцінній родині, де є тато і мама. І ми хочемо публічно демонструвати свою позицію. Якщо хтось має протилежну позицію і вважає, що в Україні не потрібна традиційна сім'я, що права дитини не мають цінності і значення, це не означає, що такі думки повинні нас зупиняти у відстоюванні нашої позиції. Так само як існування безбожницьких ідей ніколи не зупинить церкву у проповіді Божого Слова і Віри.

Для мене, як людини, яка вже 15 років працює в інформаційній сфері, цілком очевидно, що активісти альтернативних поглядів на мораль і природу людини дуже хочуть подавати себе як щось рівновелике по відношенню до віри і церкви, тим самим додаючи собі ваги і значення. Але для мене проведення маршу за сім'ю і дитинство так само не може розглядатися в контексті проведення якихось заходів на захист альтернативної моралі, як проведення хресного ходу не повинно трактуватися як демонстрація проти атеїстів, а святкування Великодня не повинно розглядатися через призму прихильності до безбожжя.

Sidor:Як думаєте, навіщо Путін оголосив королеву Франції Анну Ярославну "русской"?

Архієпископ Євстратій:Від самих початків Московська держава, маючи своє коріння в монголо-татарській орді і вийшовши з неї, але зберігши її традиції державності та відносин влади і народу, всіляко намагається приховати це коріння і видати себе за щось інше. Найживописнішим символом цього є "шапка Мономаха" — головний убір середньоазіатської роботи, куплений або подарований князю Івану Калиті в Орді, який століттями видавали за вінець візантійських імператорів, який повинен слугувати доказом спадкоємства Московської держави від Візантії. Зараз про багато подібних фактів знають переважно спеціалісти, але для мене цілком очевидно, що Путін лише продовжив ту традицію, яка в Московії плекалася століттями. За часів Алєксєя Міхайловіча цілком офіційно проголошувалося, що царський рід Романових походить від Октавіана Августа, римського імператора, а перший митрополит, який жив і помер у Москві, Петро — нібито той самий митрополит, який хрестив Русь. Хоча між цими подіями майже 350 років. Тож нема нічого дивного, що Путін продовжує красти чужу історію так само, як протягом століть робили і його попередники.

NVSokol:Чи відомо достеменно, скільки (у відсотковому відношенні) вірян у Київському, скільки в Московському патріархаті, а скільком не принципово, і вони навіть не замислюються до якої саме церкви йдуть — Московського чи Київського патріархату?

Архієпископ Євстратій:Дані соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова і нещодавно опубліковані, свідчать, що Київський патріархат підтримують приблизно 38% православних, Московський патріархат — приблизно 17%, а приблизно 35% називають себе просто православними. Більш повну інформацію за цим соціологічним опитуванням ви можете знайти на сайті Центру Разумкова. Для кожного, хто цікавиться цією тематикою, там є багато фактів і цифр, як у загальноукраїнському, так і в регіональному розрізі і тих, що стосуються цього року, і щодо тенденцій, які відстежуються ще від 2000 року.

NVSokol:Скільки церков Української православної церкви лишається сьогодні на окупованих територіях Криму та Донбасу? Як вони там виживають, яких утисків зазнають?

Архієпископ Євстратій:В окупованому Криму зараз діють дев'ять громад. На окупованих територіях Донбасу діють приблизно до 20 священиків. І там, і там і духовенство, і віряни нашої церкви зазнають утисків від окупаційної влади. Їм чинять перешкоди. На окупованих територіях Донбасу громади змушені проводити напівпідпільний спосіб існування. Але, не зважаючи на ці важкі випробування, наші віряни і священики залишаються і в Криму, і на Донбасі. І ми віримо, що рано чи пізно вони знову зможуть вільно сповідувати свою віру. Це станеться тоді, коли суверенітет України буде відновлено на нині окупованих територіях.

Terenko_S.:Як ви вважаєте, наскільки насправді релігійним і воцерковленим є український народ? Адже здебільшого, здається, люди ходять до церкви тільки на великі свята посвятити паски з ковбасою, й на тому кінчається релігійність…

Архієпископ Євстратій:Відповідь на ваше питання залежить від того, під яким кутом зору дивитися і з чим порівнювати. Цілком очевидно, що релігійність в українському народі не можна назвати глибокою. І більшість із тих, хто ідентифікують себе як віруючих, одночасно не можуть назвати себе глибоко віруючими чи воцерковленими. З іншого боку, український народ і не ідентифікує себе з безбожництвом. Наприклад, у Чехії понад 2/3 населення декларують себе атеїстами, в Україні таких, за різними даними, від 5% до 10%. Тож, з одного боку, на тлі деяких сусідніх країни і народів, український є порівняно релігійним, адже понад 3/4 його в той чи інший спосіб визнають, що Бог є. Однак очевидно, що після семи десятиліть радянського державного атеїзму ще є багато праці, яка має бути звершена для того, щоб зовнішня релігійність для більшості стала релігійністю внутрішньою, щоб людина не лише іменувала себе християнином, а й жила відповідно до Заповідей Божих.

Terenko_S.:Ваше Преосвященство, чи справді, якщо приймуть "церковні законопроекти" в їхньому нинішньому вигляді, церква фактично перейде під управління держави?

Архієпископ Євстратій:Таке твердження є частиною міфології, яку створює Москва навколо законопроектів. У Кремлі знають, що вплив Російської церкви на Україну є, можливо, чи не одним із останніх інструментів, використовуючи які Росія зараз може серйозно впливати на Україну. Тому там так шалено опираються всім ініціативам, спрямованим на те, щоб обмежити, а ще краще — виключити вплив Кремля на церковне життя нашого народу. У цій ситуації мені здається цілком логічним, що раз Росія, яка бажає знищення нашої держави і веде для цього агресивну війну, виступає проти певних законодавчих ініціатив, то це означає, що такі ініціативи для неї є болючими і потенційно ефективними у боротьбі з її впливом. Якби ми були у соцмережі, то тут би я додав картинку з відомого радянського фільму "Службовий роман", де героїня Лії Ахеджакової, запитавши у своєї керівниці думку про нові чоботи та почувши негативний відгук, робить резюме: "Значит, хорошие сапоги — нужно брать".

Gallina:Отче, чи вважаєте ви доцільним запровадити обов'язкові уроки православ'я, етики та цінностей у середніх школах?

Архієпископ Євстратій:Уже понад десятиліття в Україні вироблена загально модель викладання в загальноосвітніх школах курсів духовно-морального спрямування: етика (загальнофілософська), християнська етика в українській культурі та релігійна етика (курси, в яких більший акцент зроблено на традиціях юдаїзму чи ісламу). Кожна дитина та її батьки можуть вибрати, який курс відвідувати, і якщо є воля достатньої кількості батьків та учнів, шкільна адміністрація повинна забезпечити викладання таких курсів за узгодженою з МОН програмою, яка підтримана всіма основними конфесіями в Україні. Уроки православ'я, на мою думку, повинні викладати в недільних школах чи школах, заснованих православною церквою. Так само як навчання відповідно до віровчення тої чи іншої конфесії (католицьке, протестантське) або тієї чи іншої релігії (мусульманське, юдейське) повинно здійснюватися у цих релігійних громадах та заснованих ними школах. У загальноосвітніх школах повинні викладати знання про релігійну традицію та відображення в культурі, притаманні українському народу і тим національним меншинам, які віддавна живуть на українській землі. Це є не навчання релігії, але надання інформації учням, які, маючи таку основу, можуть робити більш усвідомлено свій світоглядний вибір. На моє переконання, це є та модель, яка дозволяє зберігати світський (не атеїстичний, а релігійно нейтральний характер шкільної освіти, але не відгороджує учнів від знань про релігійну культуру та традиції).

Gallina:Якими ви вбачаєте функції церкви у питанні психологічної реабілітації людей із фронтових чи прифронтових міст або воїнів, які пройшли через жахи війни? Що здатні зробити тут священики?

Архієпископ Євстратій:У першу чергу, церква від самого початку російської агресії благословила і підтримує служіння військових священиків (капеланів), завдання яких — духовно і морально молитвою і спілкуванням підтримувати воїнів у несенні ними своєї служби. Також церква долучається до різних ініціатив як державних, так і громадських, спрямованих на допомогу воїнам, що повертаються з фронту, членам їхніх родин, а також родинам загиблих військовослужбовців. Найкраще, що в усіх цих сферах можуть зробити священики, це бути священиками. Священик не замінить професійного психолога, не замінить державну соціальну допомогу тощо. Але він здатен робити те, на що в силу своєї природу не здатні ані держава, ані громадські організації. Священик молиться з воїнами і за воїнів, проповідує Слово Боже, приймає сповідь і самим прикладом свого життя свідчить про віру в Бога, яка допомагає долати всі труднощі. Як один із прикладів такої праці можу навести центр "Аксіос", який працює в Михайлівському Золотоверхому монастирі, де завдяки спонсорській підтримці благодійників у воїнів АТО та членів їхніх родин є можливість отримати юридичну, психологічну допомогу, допомогу у пошуках роботи чи інші консультації з питань, які їх турбують.

Nemo:Цьогоріч на нас теж чекає "хресна хода" УПЦ МП, як було торік і не тільки з — провокаціями, бійками та суперечками? Чи зараз в МП, навпаки, будуть тихіше води, нижче трави?

Архієпископ Євстратій:На даний момент мені нічого не відомо про плани Московського патріархату щодо можливого проведення хресної ходи, подібної до торішньої. Сподіваюся, що у керівництва цієї церкви вистачить глузду та відповідальності не влаштовувати подібного дійства, адже воно, як свідчить досвід, лише збільшує кількість тих, хто в суспільстві негативно ставиться до Російської церкви.

Що стосується наших планів, то, як і кожного року, починаючи з 2009-го, ми будемо святкувати День хрещення Руси-України. 28 липня ми проведемо урочисте богослужіння у Володимирському соборі, а потім українською хресною ходою пройдемо від собору, через Софійську та Михайлівську площі до пам'ятника Святому Володимиру. Закликаємо всіх небайдужих долучитися до цього свята, молитви та хресного ходу.

Katerina:Владико! Господь казав: "Не вбий!". Як же тоді священики і капелани перебувають поруч із військовими там, де йдуть бої? Хіба вони можуть благословити на бій, в якому так чи інакше будуть вбиватися люди? Поясніть, будь ласка.

Архієпископ Євстратій:Сам Господь не раз благословляв воїнів і воїнську справу, про що ми читаємо на сторінках Біблії. Завдання воїна — не вбивати ворога, а захищати від нього рідну землю і своїх ближніх. Існує багато мирних способів переконати людину не чинити зло. Але коли ці способи вичерпані, і стоїть питання захисту свого народу, своїх ближніх від поневолення і смерті, церква у таких випадках дозволяє і благословляє захищати добро за допомогою сили. Священики знаходяться разом із воїнами, тому що це є їхній пастирський обов'язок. Адже серед воїнів переважна більшість є віруючими, і вони потребують богослужіння, молитви та спілкування. А також завдання священиків нагадувати воїнам про те, що і під час війни вони повинні залишатися людьми, мати милосердя до ворогів, не керуватися почуттями ненависті або помсти, а любов'ю до свого народу і бажанням захистити справедливість. Апостол Павло каже, що начальник носить меч тобі на добро, бо призначення його — карати зло, а правду і добро захищати і підтримувати. На жаль, у світі, який перебуває у злі, багато є тих, хто готовий і бажає відбирати чуже життя або чинити інші злочини. І більшість із них утримуються від такого через страх невідворотності покарання. Тому існує воїнське служіння, служіння поліції й інші види служіння, пов'язані з можливістю застосування сили і зброї. Ідеальним було б те суспільство, де кожна людина, знаючи закон, виконувала б його. Але через дію гріха в кожній людині створити таке суспільство є неможливим, і тому доки прояви зла у кожній людині є поруч із проявами добра, сила буде залишатися необхідною для того, щоб обмежувати, зупиняти і карати зло.

strozhuk_k.:Як ви вважаєте, чи повинна бути УПЦ (МП) заборонена в Україні за її антидержавницьку й антиукраїнську діяльність?

Архієпископ Євстратій:Я абсолютно переконаний, що Московський патріархат в Україні не повинен бути заборонений. Воюючи з драконом, ми не повинні самі перетворюватися на дракона. Борючись із Росією, ми не повинні самі ставати Росією. Це складно, бо добро робити завжди складніше, аніж зло. Але добро є творчим, а зло — лише руйнуючим. Тому треба діяти не заборонами цілої релігійної організації, але, в першу чергу, в рамках тих законів, які вже існують, потрібно викривати і відповідно карати тих, хто, прикриваючись церквою, прямо співпрацює з російськими спецслужбами, з терористами і сепаратистами, виконує їхні завдання, пропагує їхню ідеологію. Таких у середовищі МП є порівняно небагато, але вони, як мала закваска, намагаються заквасити ціле тісто, і, використовуючи механізми субординації, намагаються підпорядкувати собі цілу структуру МП в Україні і поставити його собі на службу.

Як я вже казав раніше, дуже важливо, щоб ця церква отримала притаманну їй правдиву назву — щоб вона була Московським патріархатом в Україні, а не прикривалася іменем Української церкви. Бо якби Україна пішла шляхом заборони цілої церкви, це був би великий подарунок Кремлю, адже це допомогло йому розпалити справді релігійну громадянську війну, це налаштувало би наших демократичних союзників у Європі та Америці проти нас, і це би допомогло агресору перемогти. Ми повинні бути мудрими і подібного не допускати.

strozhuk_k.:Російські політики, передусім Путін, є демонстративно дуже релігійними і віруючими. Це щиро, за покликом душі чи це частина політтехнологій та піар?

Архієпископ Євстратій:На моє глибоке переконання, Путін не має справжньої релігійної віри. Як кадровий працівник КДБ і шпигун, він лише використовує ті зовнішні ознаки, які повинні зробити його симпатичним для того, щоб впливати на аудиторію. Дивлячись на нього, і його оточення так само демонструє показну прихильність до церкви, в той же час живучи і діючи всупереч Божим Заповідям. Якщо коротко, я міг охарактеризувати їх так, як колись свої переконання охарактеризував президент Білорусі Лукашенко — вони є "православні атеїсти".

strozhuk_k.:Ваша суб'єктивна думка, чи зберігся б Радянський Союз, якби у ньому була припустимою релігія та церква?

Архієпископ Євстратій:Радянський Союз був формою Російської імперії, і як такий був приречений на розпад. Адже історичний процес свідчить, що рано чи пізно всі імперії приходять до свого занепаду. Особливо це стосується Радянського Союзу, який, окрім імперської моделі своєї державності, був принципово збудований на неправді і злі, на людиноненависницькій більшовицькій ідеології. Тому він був приречений так само, як був приречений Третій рейх, незалежно від того, симпатію чи антипатію він мав до церкви. Держава не може бути збудована на принципах зла, як будівля не може існувати на зруйнованому фундаменті.

Tilly:Чи принципове для церкви мовне питання? Якщо так, то у чому ця принциповість виявляється? Богослужіння виключно українською?

Архієпископ Євстратій:Принциповість мовного питання для церкви визначена у Священному Писанні. Апостол Павло говорить, що краще в церкві сказати п'ять слів зрозумілою мовою, аніж тисячу слів незрозумілою мовою. Також і перше чудо, яке сталося після сходження Святого духа на апостолів у день П'ятидесятниці, це чудо спілкування новими мовами, коли люди, що зійшлися з різних країн до Єрусалиму, почули проповідь про Христа зрозумілою для них мовою. Отже, для церкви принципово, щоб богослужіння і проповідь відбувалися мовою, зрозумілою для тих, хто бере участь у богослужінні і слухає проповідь. Тому для нас є принциповим використання української мови. Хоча ми і не заперечуємо використання інших мов у тих громадах, які обирають таку мову як зрозумілу для себе. Наприклад, у Херсоні є громади, в яких служба звершується сучасною російською мовою. Торік у Житомирі грузинська діаспора збудувала храм, де богослужіння звершується українською та грузинською мовами. Також є громади нашої церкви, де богослужіння звершується церковнослов'янською мовою. Отже, головний критерій для нас — зрозумілість.

Sanyo:Владыка Евстратий, благословите народ Украины. Известно, что УПЦ КП способствует сплоченности страны и духовно оздоравливает народ Украины. Достаточно ли государственная власть заботится о духовном развитии народа или больше полагается на Провидение? Очевидна взаимосвязь, если страна не бережет и не укрепляет свою церковь, отстраняется от обучения и повышения нравственности народа, то в итоге будет вынуждена тратить ценные силы и время на борьбу с лицами (сепаратисты, "титушки", люмпены, олигархи-космополиты), управляемыми или пособствующими врагам, не участвующими в укреплении и не способствующими процветанию страны. Прижилось ли утверждение "Москва — третий Рим, а четвёртому не бывать" в УПЦ КП, и продвигается ли сейчас эта идея Московским патриархатом? Как правильно с точки зрения Украинской православной церкви Киевского патриархата воспринимать людей из Крыма и воюющих на Донбассе против Украины (сепаратисты, предатели, убийцы, "заблудшие овцы")? Известно, что на неподконтрольных территориях в школах воспитывают детей с гордостью за свою "новую республику", с любовью к дружественной России и с ненавистью к коварной Украине, которая якобы их бомбит. То есть, конца конфликта не видно. Какое отношение, подход к ним (помимо военного) будет способствовать скорому возврату их в Украину, и что более предпочтительно — война за свои территории "до последнего" или борьба "за умы" людей на оккупированных территориях? Или лучше отказаться от этих территорий и готовиться к захвату следующих?

Архієпископ Євстратій:1. На мою думку, в державі дедалі більше з'являється розуміння того, що питання церкви і віри — це не лише питання богослужінь чи обрядів. Але вони пов'язані і з питанням самої державності, і національної безпеки. Сподіваємося, що це розуміння дедалі більше буде втілюватися і у конкретні кроки, які б стояли на перешкоді використанню церкви і віри агресором у своїй "гібридній війні".

2. Я абсолютно переконаний у тому, що якби в Україні від початку була Єдина помісна православна церква, нинішньої війни не було б. Адже Українська церква протягом усіх років незалежності виховувала б у своїх парафіянах почуття патріотизму і громадянської відповідальності. Нинішня "гібридна війна" і пов'язана з нею російська агресія в Криму і на Донбасі мала частковий успіх у тому числі завдяки впливу Російської церкви у цих регіонах. Не секрет, що ідеологія "русского мира", яка лежить в основі російського імперського проекту, роками проповідувалася через МП, і навіть зараз, в умовах війни, її намагаються просувати в Україні. Саме в цьому контексті Москва і далі просуває ідею "Третього Риму", тобто всесвітнього державно-релігійного центру, який нібито повинен об'єднувати всіх віруючих у протистоянні "безбожному Заходу". По суті, середньовічна ідея "Третього Риму" зараз реалізується Кремлем як неоімперський проект. І Україна є головною перешкодою для його втілення в житті. Іде боротьба, і в ній може бути лише один переможець: або Росія відновить свою імперію, або Україна захистить свою державність. Ми переконані, що відбудеться друге, бо на нашому боці — правда. А там, де правда, там і Бог, а де Бог — там перемога.

3. Ми не можемо дати якусь загальну характеристику всім, хто є в окупованому Криму і на окупованій частині Донбасу, адже там є і безпосередньо російські агресори, і їхні поплічники, колаборанти, є відверті терористи-бандити, для яких агресія стала добрим приводом грабувати людей і тішити своє самолюбство безкарними злочинами, є багато обдурених російською пропагандою, є багато тих, хто просто втомився і хотів би припинення війни за будь-яку ціну, є ті, хто чекають визволення і повернення в єдину Україну.

Якщо узагальнити, то оцінку варто давати з точки зору правди і неправди. Правда полягає в тому, що Росія здійснила агресію, окупувала частину України, порушивши міжнародне право і власні зобов'язання. Кожен, хто підтримує це, стоїть на боці неправди. Кожен, хто відкидає це і цьому опирається, стоїть на боці правди.

4. Кожна війна закінчується миром, після якого приходить період відновлення і порозуміння. Я думаю, що 70 років тому було важко уявити той рівень підтримки, довіри і порозуміння, який зараз є між українським і німецьким народами. Але німці пройшли шлях очищення, засудили зло і неправду, вчинені ними, відкинули злочинну ідеологію нацизму, і на цій основі — на основі правди — відбулося примирення німецького народу із сусідніми народами. Першим у цьому ряду було примирення з Францією, потім — із Польщею тощо. Я переконаний, що після того як агресор буде змушений піти із захоплених ним земель України через правду, через викриття злочинів окупантів, через викриття злочинності ідеології "русского мира", відбудеться поступовий процес відновлення і порозуміння. Очевидно, що він буде тривалим, у певних моментах — болючим, але це є єдиний шлях. Уподібнити його можемо до зцілення рани, яку спочатку зашивають, а потім поступово відбувається процес зростання і зцілення.

5. Відмовлятися від Криму і Донбасу Україна не має права в жодному разі. Адже цей шлях відкриє "скриньку Пандори", і рано чи пізно призведе до чергової втрати нами своєї державності, як це було вже не раз у нашій історії. Бо якщо ми погодимося з тим, що сусідня країна може силою змусити нас віддати частину своєї території, то де вибухне наступна війна? Донедавна ми офіційно вважали Росію дружньою країною. То чи не спровокуємо ми ті реваншистські сили, які є у деяких наших сусідніх країнах, спонукати і свої держави діяти так, як Росія, вимагаючи "повернення своїх земель". Також ми не маємо морального права відмовлятися від Криму і Донбасу, адже мільйони людей, які вірять в Україну і чекають перемоги та борються за неї по обидва боки фронту, які залишаються українськими патріотами навіть в окупації, всі вони не заслуговують на те, щоб їхня боротьба і сподівання були розміняні на ефемерні домовленості з ворогом.

Ігор Тимофєєв:Можливо, наївне запитання… Ви відносно молодий чоловік — чи підтримуєте стосунки із іншими молодими високопоставленими священниками інших церков, наприклад, тим же митрополитом УПЦ МП Переяслав-Хмельницьким і Вишневським Олександром (Драбинком) чи предстоятелем УГКЦ блаженнішим Святослав (Шевчуком)? Це з тих, хто на слуху і відомий широкій громаді, чи, може, хтось інший…

Архієпископ Євстратій:І в силу свого становища, і за власними переконаннями я роблю і намагаюся робити все для того, щоб налагоджувати і підтримувати добрі стосунки з представниками інших церков та релігій, не залежно від віку. Адже тільки у співпраці та порозумінні, попри наші розбіжності, ми можемо разом будувати краще майбутнє для України.

Lada:Расскажите, пожалуйста, как правильно отмечать Троицу, какие обязательные ритуалы должны сопровождать этот праздник?

Архієпископ Євстратій:Сутність свята Троїці — не в ритуалах та етнографічних традиціях, а в усвідомленні і пережитті значення події, описаної у Євангелії, коли Дух Святий у вигляді вогняних язиків зійшов на учнів і апостолів Христових, і через це відбулося народження церкви. Від цієї події Дух Святий не лише зовнішньо впливає на всіх, як це було і в часи Старого Завіту, а й таємничо, внутрішньо перетворює і оживлює кожного, хто через віру долучається до церкви Христової, хто у таїнстві хрещення вдруге народжується від води і Духа.

Тому, як і у кожне свято, у свято Трійці важливо взяти участь у спільному богослужінні, молитві, адже це і є одним із основних елементів будь-якого святкування. Все решта є додатковими традиціями, які лише нагадують про головне. Наприклад, використання зелені, зелених трав і рослин у прикрашанні храму і свого житла в це свято нагадує про животворчу дію Святого Духа на людину.

Користуючись нагодою, вітаю всіх християн із наступаючим святом Трійці і бажаю кожному натхнення від Духа Святого та благодатної допомоги в утвердженні в самих собі і в навколишньому світі правди і добра. Бажаю всім миру, добра і Божого благословення.

Фото Інни Соколовської

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред