"Мовний закон" для Києва. Чи зможе рішення Київради тотально українізувати сферу послуг

Письменниця та громадська активістка Лариса Ніцой написала на своїй сторінці в Facebook черговий довгий пост із серії про свою боротьбу на мовному фронті. Тут варто нагадати — один такий запис зробив пані Ніцой не просто відомою, а скандально відомою. У дописі вона зізналася: здали нерви, тому кинула дрібною рештою в касирку, яка вперто не переходила з нею на українську, хоч дівчину багато разів просили. Тепер письменниця розповідає, як з групою тележурналістів та камерою пройшлася по магазинах з метою (цитата) "чи є в Києві проблеми для українців в обслуговуванні". Але особливість останнього (хоча навряд чи останнього!) походу в тому, що тепер подібна громадська мовна інспекція має законні підстави.

20 квітня Київрада підтримала у першому читанні проект рішення "Про подолання наслідків совєцької окупації в мовній царині", який передбачає обов'язкове використання української мови в усіх сферах життєдіяльності столиці. Автор проекту — депутат від "Свободи" Юрій Сиротюк, і проголосувала "за" більшість — 91 депутат. Проти — нема, тих, хто утримався — теж. У проекті рішення, зокрема, зазначено: представник сфери послуг зобов'язаний звертатися до того, хто послугу отримає (клієнта) українською мовою і нею ж, державною, спілкуватися з ним. Серед іншого — у ресторанах мають пропонувати насамперед україномовне меню, а вже потім — меню іншою іноземною мовою, якою вимагатиме завжди правий клієнт. І цікавий нюанс: перехід на іноземну мову можливий лише за бажанням клієнта й за умови, якщо працівник сфери послуг нею володіє.

Російська мова як юридично, так і фактично не має в Україні статусу іноземної мови. Ба більше — окрім неофіційного "мова окупанта", російська не має в нас жодного офіційного статусу. Тим не менше, громадянами України, котрі стовідсотково знають її та вміють нею вільно говорити, навіть якщо не вчать у школах, російська не сприймається іноземною.

Свого часу, за часів, коли Міністерством освіти керував записний українофоб Дмитро Табачник, російську таки хотіли прирівняти до іноземної — коли йшлося про другу мову, яку мають обов'язково вивчати школярі за вибором батьків. Маніпуляція тоді була очевидною, бо більшість людей обирає найпростішу та найкоротшу відстань на будь-якому шляху. Отже, російська мова, котру, як відомо, вчи — не вчи, але знатимеш в Україні, за задумом Табачника могла стати пріоритетною серед іноземних.

Цього не сталося. Але згаданий проект рішення у зв'язку з цим залишає підступне запитання: чи повинні працівники сфери послуг переходити на російську на вимогу клієнта, якщо ця мова — не іноземна. Бо про російську мову в ухваленому Київрадою документі не сказано нічого. Тут доречно прирівняти ситуацію, що склалася, до абсурдності нашого ось уже трирічного життя в умовах війни, яку війною на офіційному рівні не визнають, пропонуючи вже звичний термін АТО. Це абсурд військово-політичний, а маємо абсурд мовний. Бо на виконання рішення Київради в столиці російську мову або треба заборонити й штрафувати за її використання в усіх сферах життєдіяльності, або — легітимізувати саме як іноземну. Як, наприклад, англійську, проти якої ніхто в Україні не виступає.

Маємо лише один нюанс, котрий ставить під велике запитання реальне виконання "мовного закону" в межах окремо взятого міста Києва. Наступний нюанс, об який кияни та гості міста будуть перечіплятися щодня — небажання самих працівників сфери послуг переходити на українську. І тут навіть Лариса Ніцой у розпачі, про що свідчить фінал її останнього допису: "Рускій мір не буде підкорятися жодним законам. Вони мали в носі Конституцію, в якій чорним по білому написано "Державна мова в Україні — українська". Думаєте, якийсь інший закон допоможе, якщо Ви самі нічого не робитимете?" Такий сумний, але справедливий, цілком відповідний до нашої реальності висновок зробила письменниця, коли в магазині, куди вона зайшла й обурилася, почула у відповідь: нема закону, який зобов'язує знати українську мову. Навіть у тих, хто готовий витратити на мовну звитягу особистий час, не кажучи вже про нерви, від усвідомлення цього опускаються руки.

Від себе додам: нема сенсу робити подібну "мовну ревізію" вже наступного дня після голосування в Київраді. Бо аби рішення набуло чинності, його ще треба ухвалити в цілому. Поки що це проміжне рішення, десь таке саме, як голосування за безвіз для українців. Кордони відкривають не наступного дня після того, а, кажуть, треба чекати до червня. Так і тут: нема законних підстав чогось вимагати від сфери послуг, поки закон не вступить у силу. Але навіть якщо вступить, ефективно діяти навряд чи буде. Адже він не передбачає головного: покарання за невиконання. Наприклад, адміністративного штрафу за відсутність україномовної вивіски на магазині, бутіку чи закладі харчування чи україномовного меню в ресторані. Та навіть якщо штраф передбачать — скільки потрібно "мовних поліцейських", аби виловлювати порушників по київських наливайках чи міні-маркетах?

Українську мову можна й треба узаконювати для всіх сфер життя, передусім — у публічному міському просторі. Йдеться насамперед про зовнішню рекламу та згадані вже вивіски та написи на вітринах. Проте в Україні не придумають закону, який би дійсно забороняв уживання російської, караючи за це. Так, Російська імперія впроваджувала репресивні методи проти української, мовних утисків свого часу зазнавали інші народи, котрі були в складі великих та сильних імперій. Але Україна не може відповідати так само, репресуючи носіїв й ретрансляторів російської, бо ми ніколи не мали подібних практик застосувати репресії проти когось/чогось. Аби сфера послуг без примусу заговорила українською, потрібно щось більше й напевне дієвіше, ніж відповідне голосування хоч у Київраді, хоч у Верховній Раді: бажання та потреба в цьому самих її працівників. Ну, і клієнтів відповідно.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред