Нікчема в центрі уваги. Чому в Україні не варто широко обговорювати вбивство бандита Жиліна

Життя Жиліна варте уваги настільки, наскільки суспільство може цікавити життя будь-якого іншого рядового злочинця зі збоченою психікою.

Українці в соцмережах зраділи, коли дізналися про застреленого під Москвою лідера проросійської бойової організації "Оплот" Євгена Жиліна. Той випадок, коли тішитися з наглої смерті людини не гріх. Жиліна знали як садиста, котрий запросто зізнавався в тому, що особисто катував викрадених під час Революції Гідності майданівців, наказував вираховувати й палити їхні машини, навіть взяв на себе кілька вбивств. Ще в ті часи знайшлися підтвердження, що "Оплот" фінансував через підконтрольні йому структури чинний харківській міський голова Геннадій Кернес. Тож одна з версій убивства — одіозний мер зачищає кінці.

Але питання не в тому, хто і за що вбив злочинця, оголошеного в Україні в розшук. Цікавить інше. Соцмережі традиційно протримали цю новину в фокусі день-два й потім переключилися на інше, важливіше й актуальніше. Натомість ЗМІ досі зациклені на вбивстві Жиліна. Озвучуються й коментуються численні версії, пишуться аналітичні тексти, а в студіях популярних каналів експерти обговорюють цю тему так, ніби громадянин Жилін мав і досі має для України та українців важливе значення.

Між тим, він не був дуже важливою персоною. Навпаки, харківська журналістка Альона Соколинська згадує в Facebook: за кілька років до того, як Жилін став медійною персоною, її хотіли залучити до інформаційного супроводу "Оплоту". Тоді так званий "військово-патріотичний клуб" лише зародився, і від самого початку задекларував свої ідеологічні цінності. Передусім — "русский мир", Путін, відродження СРСР та реабілітація товариша Сталіна як переможця фашизму на планеті. Було це, за спогадами пані Соколинської, ще 2010 року, майже одразу після обрання Віктора Януковича главою нашої держави. Звісно, вона відмовилася, але відтоді зав'язала вузлик на пам'ять, не випускаючи Жиліна з поля зору.

Евгений Жилин
Евгений Жилин

Питання на засипку: чи був "Оплот" єдиною подібною організацією на території України? Напевне ні, про що свідчать лави й колони з сотень вихованців так званих "спортивних", а по суті — бійцівських клубів, котрі вже не надто приховано прикривала міліція. Вони ж брали участь у низці рейдерських захоплень, хвиля яких прокотилася Україною від 2010-го року, ставши бойовими загонами злитого з криміналом бізнесу. Над кожним таким клубом незримо панувало око окремо взятої політичної сили. Якщо не Партії регіонів, то суміжної, тісно з нею пов'язаної. А з весни 2013 року вуличних бійців, у тому числі — "оплотівців", почали називати "тітушками". Хоча Вадик "Румун" Тітушко, спортсмен із Білої Церкви, про існування як "Оплоту", так і особисто Жиліна, навряд чи знав.

Є пояснення, чому лідер бойовиків, котрий не є особистістю, нічого собою не являє та навіть зовні виглядає огидно, для українців нині невиправдано цікавий. Йдеться про порушення, а точніше — відсутність гласного та навіть негласного суспільного договору. Згідно з яким подібних персонажів позбавляють слова, не подають їм руки й не надають майданчиків для висловлювань. А лідеру "Оплоту" свого часу слово надали, навіть поширили сказане.

Бог з ним, із Жиліним. Що важливого може сказати українцям один із лідерів "Опозиційного блоку" Олександр Вілкул, котрий особисто організовував завезення на Майдан "тітушок"? Тим не менше, його запрошують в студію й дають слово, після чого нардеп Парасюк, до якого не менше запитань, але вже з інших приводів, починає з ним огидну бійку. Медійні майданчики та аудиторії, котрі  поважають себе, мали б відмовляти носіям проросійських, сепаратистських, а отже — антиукраїнських поглядів у праві їх висловлювати на своїх платформах. Мова не про реалізацію права на свободу слова, а про базові принципи інформаційної безпеки.

Але гаразд: нехай у розпал подій на Майдані представники "партії влади" інформаційний простір здебільшого контролювали. Тому телеканали показували своїх і чужих. Зрозуміло, чому одіозна Олена Бондаренко, не менш одіозні Ганна Герман і Володимир Олійник були в одних студіях із Юрієм Луценком, Арсенієм Яценюком та іншими політичними й громадськими діячами, котрі стали на бік Майдану. Вони так чи інакше мають право репрезентувати протилежні табори.

А від імені кого говорив Євген Жилін? Ви іноді намагалися зрозуміти й збагнути, хто він узагалі такий? Екс-міліціонер, котрий потім "дахував" кримінальний бізнес і практикував викрадення людей задля викупу чи залякування, й час від часу виставляв у мережу фотографії з оргій за власною участю. Легітимним таку насправді нікчемну істоту зробив відомий та авторитетний журналіст Мустафа Найєм, взявши у лідера "Оплоту" розлоге інтерв'ю. Ще й поширив його у двох частинах, такий собі серіал з продовженням. Гордий із того, що опинився в центрі уваги і тепер демонізований десь на рівні Рената Ахметова, садист і недоумок із пухкенькими щічками, дивлячись просто в камеру, залякував українців: "Не їздіть до Харкова, обинайте мене десятою дорогою, я і мої бійці мають право вбивати на місці". Ось коли маловідомий широкій спільноті бандит прокинувся знаменитим — після спілкування з авторитетним журналістом.

Насправді життя Жиліна варте уваги настільки, наскільки суспільство може цікавити життя будь-якого іншого пересічного злочинця зі збоченою психікою. Так, від решти "тітушок" він різнився правильно поставленою мовою, підвішеним язиком й помітною наявністю ідеологічної бази. Міг пояснити свої погляди, забити баки. Але, за великим рахунком, Жилін за життя був нікчемою, якого на публіку винесла каламутна хвиля. Хай і помре таким, хоч би чия рука направила кулю кілера.

ПО МАТЕРИАЛАМ:
Загрузка...