З часів Революції Гідності та АТО, про Україну в США добре знають усі, навіть охоронці на парковках. Американці чітко розпізнали російську агресію, засуджують Путіна за вкрадений Крим і війну на сході України. Хоча у громадян США, попри світове лідерство, і своїх проблем вистачає: Трамп з новою політикою, біженці, економічні негаразди та купа іншого.
Щороку українців в Америці стає дедалі більше. Люди іммігрують самі чи з родинами, шукають кращого життя, знаходять роботу, житло, друзів, інших українців… і гуртуються часто навколо церкви. За даними держдепартаменту США, торік до Штатів з України іммігрували 2 543 особи, що ставить нашу держава на 9-те місце за кількістю іммігрантів до США після Конго, Сирії, Сомалі, Афганістану та ще кількох країн із вкрай складною ситуацією.
Під час літнього перебування в місті Кембридж на навчанні, я поцікавилася, як живуть українці в Бостоні та передмісті, чи змінила їх Америка, і чи патріотизм і досі б'ється в їхніх серцях. Доля привела мене до друзів Гарварського університету — української громади в Бостонскій греко-католицькій церкві під настоятельством мудрого отця Ярослава Налисника.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Чи платить Гарвард податки Кембриджу: особливості американського самоврядування
Про цінності та ідентичності, війну і патріотизм, новації в генній інженерії, а також світ ісламу, сексуальні меншини, наркотики та проституцію — з отцем Ярославом ми обговорили низку явищ сьогодення, аби шукати ту правду і бути відвертими, в першу чергу, із самим собою. Усі ми прагнемо закінчення гібридної війни, і погляд українців із США допоміг мені зробити багато особистих важливих висновків.
О. Ярослав та його дружина Люба нещодавно відзначили 30-річчя їхнього шлюбу. У них двоє дітей: Остап, який закінчив Північно-Східний університет у 2012 році, і Марта, яка закінчила Гарвардський університет у 2008 році. Наразі подружжя Налисників живе в парафіяльному будиночку разом з ретривером Ладою і скромною кицею на ім'я Мишка, яку вони взяли з місцевого притулку.
— Отче Ярославе, як давно ви приїхали до США і чому ви це зробили?
— Дякую за таке запитання. Як раз можу думкою перенестися 25 років тому назад, коли я приїхав до Америки влітку 15 липня тисяча дев'ятсот дев'ятдесят другого року…
— Перепрошую, якого року?
— Дев'ятдесят другого.
— Дев'яносто другого?
— Бачте, ви мене поправляєте, а я вас поправляю. Бо згідно зі старим українським правописом, ми говоримо "дев'ятдесят", не дев'яносто. Я так само, як приїхав з України, мене місцеві українці виправляли мій російський акцент… Приїхав я на запрошення владики Василя Лостена, єпископа-ординарія Стемфордської єпархії штату Конектикут. Перед цим я два роки навчався в Югославії, проте через війну змушений був переїхати на запрошення владики сюди [до США]. Чому? Бо владика зголосився прийняти не тільки мене як священика, а й мою дружину з двома діточками. У той час Католицька церква Східного обряду, і в Римо-Католицькому світі священики дотримуються целібату, не одружуються. Це було трошки обтяжливо, прийняти кандидата на навчання, а потім ще й дружину з дітьми. Проте тут був брак священиків. Були парафії без священиків, було дуже важко. То мене прийняли з умовою, що я буду служити на парафії і навчатися на студіях, додатковій магістерській програмі. За два роки я успішно закінчив навчання і отримав нове призначення вже тут, у Бостоні, у 1994 році.
— Як ви ставитеся до рівня духовності українців зараз? Чи щось змінилося за останні 25 років?
— Мені важко давати оцінки українцям в Україні. І якщо говоримо про духовність — це дуже інтимна, приватна права. Це цінності….
— То цінності змінилися?
— Не думаю, що цінності змінилися. Цінності людські є універсальними для всіх часів і народів. Інша річ, чи ми ті цінності оберігаємо, чи ми готові на жертву, аби ті цінності оберігати. Правда? От приклад вашої команди в Ірпені. Десь ви отримали їх від родини, чи громади, чи школи, де ваші цінності сформувалися, і ви готові до жертви аби дотримуватися тих принципів. Дитина народжується — як чистий аркуш паперу. І ми тримаємо дитину за ручку перші 6-7 років і пишемо перший розділ. А далі — вона напише сама свою книгу. Але перший розділ — фундаментальний. Це цінності, світогляд, віра…
— Непроста це справа — виховати людину з цінностями.
— Це спільна справа — родини, школи і церкви. Я згоден з виразом Гіларі Клінтон: "Треба ціле село, щоб виховати дитину". Я виріс у селі, і знаю як село виховує. Всі за вами дивляться. Недавно було гучне відкриття у сфері медицини, а саме — епігенетики. Коли нас навчали у школі генетичному детермінізму, то казали: що ми успадкували від батьків у генах — те ми і маємо, добре чи зле. Але це є медична догма, міф!
— Генетичне успадкування — це міф?
— То є добра новина — це міф! 10 років тому розвинулася нова ділянка в генетиці — епігенетика. Виявляється, що тільки 5-10% деяких захворювань мають корені у спадковості, а все інше в людині та характері — формується зовнішнім середовищем.
— 10 років тому в педагогічному університеті мене вчили зовсім іншого…
— Родина, спільнота, середовище — єдине що впливає на формування особистості. Це революція не тільки в медицині, це революція в світогляді. Ми можемо змінити життя. Ми не стаємо жертвою спадковості, ми стаємо господарями своєї долі. Ви питали, як можна сформувати таку гарну громаду? Люди самі в собі мають різні потенції. Як ви створюєте середовище любові, правди, справедливості, милосердя, солідарності, — вони вчаться, і вони тоді перебирають ті цінності, радіють ними, і стає вже соромно іноді поводитися неадекватно.
— Ваша громада та церква, дійсно, заслуговують особливої уваги. Це не просто чудові люди, а й прекрасні будівлі на досить великій території, з дитячими майданчиками та зонами для барбекю, великим приходом близько 1000 осіб, так?
— Так, десь 240 родин. Сьогодні на проповіді я сказав, що є парафіяни, і є прихожани. Парафіяни записуються до парафії, стають активними членами громади, беруть конверти, збирають пожертвування для церкви, беруть відповідальність на свої рамена. А є прихожани — люди, які приходять дуже радо в церкву, вони послухають і відійдуть. Хтось має все це за них зробити: побудувати церкву, почистити дороги, покосити траву, зварити каву. Прихожани мають із часом ставати парафіянами, і створювати те життя, яке ми хочемо, яке заслуговуємо.
— Тобто вся ця нерухомість — ваша власність?
— Так, власність нашої громади.
— І вам знадобилося 25 років, щоб усе це збудувати?
— Не збудувати буквально, але побудувати таке життя.
— Податки в державу ви сплачуєте?
— Ні, краса в тому, що релігійна громада звільнена від податку. Інакше б ми не дали собі раду. За таку велику посілість — то сотні тисяч податку.
— Тобто церква живе виключно з пожертвувань?
— Так, з того, що парафіяни дадуть до "недільного кошика".
— Чи в Україні значення церкви таке саме?
— Я за походженням із Західної України. У нас не було держави, але у нас завжди була церква. Церква була такою гаванню, де ми могли залишатися українцями, де ми зберегли свої обряди, звичаї, історію, нашу ментальність, нашу самобутність. Церква була осередком. І тут у США церва стає осередком не тільки духовного, а й національно-культурного життя.
— Я отримала вашу розсилку до громади, де ви звертаєтеся до уряду США, щоб виправити факти з історії України в шкільних підручниках, саме про Голодомор…
— Так, вже було три сенатські слухання з цього питання.
— Тобто ви, як представник української громади, ефективно лобіюєте зі зміни?
— Я особисто тричі виступав перед сенаторами і доводив, просив, переконував фактами — як важливо включити тему голодоморів, і нашого українського Голодомору окремо, в шкільну програму США.
— Я у захваті!
— Треба було переконати, бо це ж люди голосують. Треба було достукатися до їхнього серця. І маєте лише три хвилини, щоб переконати. Про що я казав: перше, маємо обов'язок пам'ятати ті жертви. Їх не повернути, але хоча б пам'ятати про їхні страждання ми маємо обов'язково. Цю трагічну сторінку історії людства треба пояснити, особливо для молоді, що такі речі ставалися, і вони можуть статися, бо на жаль, в кожній людині є потенції робити добро або зло. За нами залишається вибір. І друге: ми маємо навчити співчуттю дітей. Щоб не ділили на кращих і гірших. І щоб несли особисту відповідальність за свої дії, а не перекладали відповідальність на "фюрера".
— Відповідальності більшість людей уникають, це тягар.
— Так. Але що найважливіше — навчити дітей милосердя. І це сенаторів зачепило. Це важливе питання для американців — повага до життя, свого чи іншого.
— Отче, досить недавно весь світ був у скорботі через втрату одної з наймудріших людей планети Любомира Гузара. Яка Ваша особиста думка про його наступника, Верховного Архієпископа Київського, предстоятеля Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука? Чи вдається йому об'єднати християнську громаду країни і бути моральним авторитетом для багатьох вірян?
— Я мав ласку особисто знати Патріарха Любомира Гузара, він бував у нас, збирав кошти на побудову патріаршого собору Христового Воскресіння в Києві, і ми разом служили Службу Божу тут, у нашій церкві. Коротко, на мою думку, як така людина, патріарх Любомир став моральним авторитетом не тільки для української греко-католицької церкви, а для всього українського суспільства на теренах України після Радянського Союзу. Дві прості речі: він проповідував євангельські правди — любов, правду, справедливість, милосердя, і друге — він це свідчив своїм особистим життям. Бо що буває стається, проповідники дуже красиво проповідують, але ця проповідь не відповідає реальному життю чи поведінці людини. Ще цікаво — він відрікся від влади при житті, хоча мав величезний вплив. Чому? Щоб показати можновладцям України не триматися за владу. Влада є для того, щоб служити громаді, народу.
— Шевчук так зможе?
— Я думаю, Блаженніший Святослав уже є того рівня особа. Патріарх Святослав має колосальні потенції, він блискучий інтелектуал, глибоко духовна особа. Він ще молодий. Гадаю його можна прирівняти до Слуги Божого Митрополита Андрія Шептицького, який був наймолодшим з єпархів і прослужив 40 років. У нього є візія розвитку Христової Церкви в Україні і на поселеннях... як у середині церкви, так і в суспільстві. Як Український Католицький Університет... Одного разу Патріарх Святослав сказав, що він не уявляє життя та розвій нашої церкви без Українського Католицького Університету...
— Я про Український католицький університет в США чую частіше, аніж в Україні!
— Так. Там оазис, там так само нема корупції, як і в Ірпені. І так само там плекається молодь — майбутні провідники українського народу.
— Європа та США вже давно відчули наступ ісламу в різних формах його існування: від толерантної віри до фундаментальної агресії. Чи відчуває католицька церква загрозу в поширенні ісламу?
— Я не думаю, що будь-яка релігія, включаючи іслам, може бути загрозою для людини віруючої. Іслам відноситься до монотеїстичних релігій. Якщо брати з богословського підходу — ми віримо майже в одного Бога. Якщо взяти Старий Завіт, це фундамент для юдейської віри, християн і мусульман. Я не бачу загрози ніякої. Інша річ, що там перев'язується політика з релігією, і фанатизм, радикалізм — це інше. У всіх релігіях є радикали, які спотворюють суть тої чи іншої релігії.
— Очевидно, що тут в США багато переселенців з Сирії.
— Так, це катастрофа. Стільки людей загинуло, багато змушені залишити свій край. Але зауважте, мусульмани не йдуть у напрямку Саудівської Аравії, Еміратів, де життя процвітає, і та сама віра, ті самі цінності. Чомусь вони повертають дорогу до Європи. І хтось їх туди веде до Європи. Правда? Дві речі: це політика, і без Москви, я гадаю, тут не обійшлося, аби тільки потрясти Європу/США трохи. По-друге, це розвинена християнська культура і бажання допомогти ближньому. Якщо ти легальний іммігрант, ти матимеш безкоштовну освіту, медичний супровід, помешкання, субсидії.
— Тобто загрози нема?
— Нема, є лише маніпуляція. Але держава має боронити безпеку, саму людину, її гідність і права. Це її робота.
— Українці, коли переїжджають жити в Америку, вони змінюються з часом? Чи ні?
— Не змінюються. Людина, яка сформована в конкретному середовищі, уже не може змінитися. Інша річ, що вона адаптується до нових умов, прилаштовується. І якщо створені кращі умови, вона може себе краще проявити, мати гідне життя. Середовище в США за 200 років уже сформоване. Українці бачать, як американці з повагою ставляться один до одного, як вони ставляться до закону, і стають законослухняними, чесно сплачують податки, стають більш толерантними. Українці вільно приймають ці цінності і цю відповідальність. Але по суті вони залишаються такими самими.
— Українці проявляють свої кращі боки тут?
— Так, вони працьовиті, розумні, ініціативні. Вони приїжджають і вже за 5 років мають і хати, і машини, і прекрасні роботи, а діти йдуть до школи. Тяжко, звісно, працюють, дуже ощадні, і головний феномен наш — ми гуртуємося навколо церкви. Ну от ми маємо таку маленьку Україні собі тут на горбі (сміється).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Конор Чемідлін: "Понад 50% американців засуджують політику та дії Трампа"
— Отче Ярославе, перейдімо до питань світських. Американське суспільство дуже толерантне, особливо до сексуальних меншин. Американці швидше проголосують за віруючого президента-гея, аніж за натурала-атеїста. Ні католицька церква, ні жодна інша українська не проявляють толерантності до таких людей, особливо до парадів меншин в українських містах. Як, на вашу думку, має сприймати представників меншин християнська церква і яку позицію повинна доносити до своїх вірян?
— Яка саме церква? Є різні конфесії. Це дуже залежить…
— Ок, давайте говорити про католицьку церкву. Католики не такі вже й толерантні до багатьох речей…
— Я вам скажу так: католицька церква ставиться до всіх речей по-божому. Це закорінено в Святому Письмі. Ми нічого не придумуємо, що не є об'явлено Богом живим у святому письмі, отцями церкви, випробувано часом традиції…
— То яке ваше ставлення до сексуальних меншин?
— Це серйозне питання, але дуже проста відповідь: я ставлюся до будь-якої особи з любов'ю і повагою до її ідентичності. Хто я такий, щоб судити? Інша річ — я можу не підтримувати спосіб життя чи поведінку, але я стараюся дивитися на особу Божими очима. Христос ніколи нікого не осуджував, і ніколи не спонукав до гріха. І я ставлюся до будь-якої людини рівно однаково: з любов'ю, з повагою, з гідністю.
— Як ви ставитеся до гей-параду в Києві?
— Якщо ми живемо в демократичному суспільстві, це певна група людей, яка має певну мету, мають щось сказати громаді. Якщо вони отримали дозвіл на захід, не порушують закону, чому ми маємо засуджувати їх? Інша річ чи ми внутрішньо підтримуємо — але це вже особиста справа кожного, віри і сумління.
— То ви особисто проти чи ні?
— Я шаную їх право в демократичному суспільстві робити все згідно із законом. У нас у громаді теж такі особи, і ніхто не звертає увагу на їхню ідентичність. Ми не можемо зачинити двері перед жодною людиною. Хто ми такі, щоб ділити людей? Це дуже особиста справа. Церква не підтримує цей спосіб життя, бо ми вважаємо, що це є відхилення від норми. Ми не засуджуємо, приймаємо у громаду. Це може статися у будь-якій родині.
— На жаль, у мене було багато неприємних моментів у церкві, і багато у кого з моїх друзів. Коли ти заходиш в храм як звичайна людина, до тебе обов'язково хтось підійде і буде повчально розказувати, що і де ти не так зробив, не там став, не так поклонився, спідниця не того кольору і взагалі — приходьте іншим разом. Відчуття осуду навкруги тебе переслідує. Чи це так просто в Україні? Чому у нас так люблять засуджувати?
— Така проблема в Америці ще залишилася в південних штатах, особливо в ангеликів (англіканській церкві. — Ред.). Це є формування світогляду, разом із розвитком науки й інтелекту. Це залежить від того, як ми сприймаємо себе як людей. Цей підхід може бути архаїчний, племінний: "ми — вони", "ми кращі — вони гірші". І хтось, якщо не входить в рамки "наших норм", він чужинець. А може бути сучасний, прогресивний. Церква має бути універсальною і транслювати поняття, що всі ми є діти Божі. Це залежить від рівня розвитку. Маємо тяжіти до глобалізму. А війни стаються як перешкода цьому шляху. Радикалізм зростає там, де люди обмежені у своєму сприйнятті та розвитку.
— Може частково це і є причиною ситуації у нас на сході країни?
— Причиною є російська пропаганда. Все це привнесено агресією з Кремля. Ясно, що були якісь симпатики до російської мови чи культури в східних регіонах, але люди не пішли б агресією проти своїх же.
— Як гадаєте, чому так важко нам здолати цю проблему, і що нам допоможе цю війну зупинити, окрім Бога?
— Як казав Любомир: "Молитися так, ніби вже залежить від Бога, і працювати так, ніби все залежить від нас". По-перше, ми не маємо всієї інформації. По-друге, ми не називаємо речі своїми іменами. Ми й надалі називаємо — АТО, а це є тотальна агресія, це — війна. Якщо ми замінимо напівправду на правду, то буде абсолютно інша реакція усього суспільства на цю ситуацію. Це військовий стан, це в три зміни працюють всі заводи-фабрики на перемогу. У нас є позитивні зрушення: безвіз, угода про Асоціацію, реформи, але ж рана — відкрита. Правда завжди дуже проста, коротка і гірка, але вона визволить нас у цій війні. Наші парафіяни-українці приїжджають до нас і кажуть: парадоксально, на сході війна, хлопці гинуть, а у Львові чи Києві люди спокійно п'ють каву і ніби війни нема. Правда — це дуже важливо. З правдою ми завжди вийдемо переможцями з війни. В чому вона: є ворог — орда, напала на наші землі, зруйнувала і руйнує наші життя і наші родини, і маємо справжню війну.
— Самі американці розуміють, що це Росія все робить?
— Тепер розуміють. Розуміють, що це гібридна війна, нестандартна. Прийшли "зелені чоловічки" без упізнавальних знаків, провели псевдореферендум, захопили Крим. І супроводжують це суцільною неправдою і наглістю. Інша річ, що американці не були готові дати відсіч, хоча вони стали гарантами Будапештського меморандуму. Росія стала агресором. Американці хотіли виграти час, зупинити агресію, піти на Мінські переговори, а тим часом підготувати всю спільноту, щоб через санкції ціна агресії стала надто високою для Путіна.
— Як діаспора Бостона допомагає?
— Навіть перед Майданом ми завжди допомагали. Ми стихійно відреагували на події в Україні: почали збирати кошти, необхідні речі. Працюємо через перевірену часом організацію "Зудак". Тільки на допомогу потерпілим на Майдані, в Криму та на сході наша громада зібрала і передала більше як 100 000 доларів. І за останні 2-3 роки ми передали також понад 100 000 доларів львівському Католицькому університету. Також спонсоруємо стипендії львівським семінаристам. Війна йде, а треба готувати людей. Освіта — наша зброя. І ще одна важлива справа — ми приймаємо абсолютно безкоштовно дітей на реабілітацію в Бостонському опіковому центрі. Щороку місіонерська група лікарів з Бостона їздить до України, оперує дітей, бере найскладніші випадки.
— І хто фінансує ці лікування?
— Масони. Це офіційна, шанована організація. Вони фінансують лікування, а тоді наша громада перебирає на себе обов'язок влаштувати побут постраждалих. Наприклад, наша громада адаптувала до повноліття відому українську дівчинку Настю Польову, яка винесла з палаючого будинку свою сестру і отримала більше 70% страшних опіків. Вся Україна пам'ятає цей випадок.
— Це велика допомога! Спасибі вам велике. Ви особисто — патріот?
— Я не дуже люблю це слово. Патріотизм, як на мене, це добре робити свою справу. А якщо вже наголошується на патріотизмі — щось тут не в порядку. Це не відповідно навіть озвучувати: "Я — патріот". Хтось це має про мене так сказати.
— Але ж ви себе вважаєте патріотом?
— Абсолютно так!
— Чим патріотизм українців різниться від патріотизму американців?
— Я сказав би, що не різниться. Проте вони роблять важливу і цікаву річ: щодня перед заняттями у школі чи садочку вони кладуть руку на серце і проголошують гімн із присягою до національного прапору США. Таким чином ми стоїмо поруч і виголошуємо щодня відповідальність за спільне майбутнє. Так виховується патріотизм у США.
— Ще провокативне запитання. Трендом у багатьох країнах стала легалізація легких наркотиків і проституції. Це обґрунтовується загальною ліберальною тенденцією, зміною підходів контролю та наповненням бюджету податками. Ваше ставлення до цього? Яким шляхом у цих питаннях варто піти українській державі та суспільству?
— Дуже негативно, звісно. Проституція — це є вже насильство в будь-якому разі. Люди продають своє тіло, а тіло — це храм Духа Святого, де живе Бог. І тілом торгувати негідно. Це не розмінна монета. Щодо наркотиків — теж негативно. Одна річ — хвороба чи важкий біль, коли потрібно полегшити страждання, інша — задоволення, і це вже гріх. У нас є інші джерела для задоволення.
— Що б ви побажали українцям?
— Я побажав би того, що важливо в кожній родині — єдності, пошани до людської гідності, і готовності до самопожертви. Наш народ працьовитий, освічений, дуже гостинний. В усьому іншому — нас врятує правда.
ДОВІДКА:
Отець Ярослав Налисник народився 4 серпня 1962 року в с. Станків, Стрийського району Львівської області України. 30 квітня 1990 року о. Ярослав був таємно висвячений єпископом Кир Софроном (Дмитерко) в підпіллі Української Греко-Католицької Церкви у Львові. До статусу священика о. Ярослав вивчав медицину у Львівському медичному інституті, де зустрів свою дружину Любу. Також навчався у Військово-медичній академії та служив як військовий лікар (токсиколог/епідеміолог інфекційних хворіб у дивізії м. Яворів, Львів).
Після короткого періоду служіння пастором у с. Прилбичі (Яворівського району Львівської області, місце народження митрополита Андрія Шептицького), а пізніше в м. Золочів (де він збудував нову церкву), о. Ярослав був відправлений інкогніто своїм єпископом до колишньої Югославії, щоб служити духовним керівником для студентів-семінаристів з України в Джаковській богословській школі Загребського університету. Війна між Хорватією та Сербією змусила всю школу разом з о. Ярославом шукати прихистку в м. Маттерсбург, Австрія.
Через цю політичну нестабільність о. Ярослав був відправлений своїм єпископом до Сполучених Штатів, щоб закінчити богословську підготовку. Після прибуття в США в 1992 році о. Ярослав почав служити адміністратором Української Католицької Церкви Св. Марії у м. Віллімантік, штат Конектикут, а також здобувати ступінь магістра у коледжі та семінарії Святих Апостолів у м. Кромвель. 15 липня 1994 року о. Ярослав був призначений адміністратором, пізніше парохом парафії Христа, а потім деканом у м. Бостон для українських католиків. Окрім свого парафіяльного служіння, о. Ярослав працює лікарняним капеланом неповний робочий день, а також в комітеті з медичної етики Інституту Раку Дана-Фарбер в Бостоні. У 2010 році о. Ярослав закінчив докторантуру з відзнакою у Бостонськoму Теологічному Інституті i захистив міждисциплінарну дисертацію на тему: From Brokenness to Wholeness: A Guidebook for Integrating Spiritual Practices and Mind Body Medicine in Congregational Health Ministry ("Від розбитості до цілісності: Посібник з інтеграції духовних практик та медицини у служінні здоров'ю вірних церкви").
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред на YouTube
