Государственная машина и волонтеры: кто кого поглощает

Смогут ли волонтеры, привлеченные государственной машиной, сделать ее более эффективной и организованной, или бессильно растворятся в ней?

Призначення губернатором проблемної прифронтової Луганщини відомого волонтера Георгія Туки ще на етапах обговорення кандидатур оцінювалося неоднозначно. Соціальні мережі емоційно раділи: нарешті свої, не зіпсовані гнилою Системою люди опиняються при владі, як того й хотів півтора роки тому Майдан. Політичні аналітики більш стримані в оцінках.

Хтось називає це рішення реверансом громадянському суспільству. Хтось категоричніший: влада хоче перекласти проблеми на плечі тих, хто їх ніколи не вирішував у подібних масштабах, аби на фоні помилок активістів виглядати професійнішою й компетентнішою. Але є й більш конспірологічні теорії: влада подібними призначеннями в перспективі прагне дискредитувати й поглинути активістів, котрим суспільство довіряє більше. Аби поступово нейтралізувати критику на свою адресу й маргіналізувати потенційних опонентів. 

Не вірячи в чергову теорію змови, все ж варто зважати на раціональне, точніше – ірраціональне зерно, яке має останнє припущення. Ірраціональність полягає в тому, що нищити волонтерський рух свідомо, зачищаючи альтернативу неефективній державній машині Президент України не має  наміру. Навпаки, існує впевнене переконання: Петро Порошенко хотів би розширити власну лаву запасних та збільшити кадровий резерв. Ризикну припустити — не лише голова нашої держави, але й очільники інших гілок влади, здатні приймати рішення, прагнуть того ж.

Розрахунок елементарний: виглядати краще на фоні активістів, яким довіряє громада. Плюс іміджевий бонус — якщо у волонтерів вийде, державний муж запише його здобуток собі в актив. Тож нема смислу свідомо й послідовно "мочити" громадянських активістів, заводячи їх на державні посади. Насправді у влади є свідоме чи підсвідоме бажання щось поміняти чужими руками, приписати собі заслужи інших  — але при цьому робити все, аби успіхи ставали реальними й помітними. Проте нема розуміння: точкові призначення й спорадичні рішення потрібного результату не дадуть, поки не буде змінена Система.

Скажімо, у випадку пана Туки потрібний ефект буде лише тоді, коли він сам, без тиску й перешкод згори, зможе сформувати власну команду. Бо за таким принципом організовується волонтерська група: ніхто нікого нікуди не призначає, культивується самоорганізація, старшого обирає команда, вона ж спроможна його поміняти. Якщо є розуміння, що така група не одна, можемо говорити про поступове створення дієвих горизонтальних структур. А щоб не було анархії, вони самі вибудують або погодять владну вертикаль. Волонтери в жодному разі не хочуть бути державою в державі. Їм вигідніше репрезентувати державу, стати нею й розбудовувати, а не постійно полемізувати з некомпетентним "начальством".

Для ілюстрації найкраще підходить популярна в СРСР, і, до речі, актуальна за змістом сьогодні повість Григорія Бєлих та Леоніда Пантелеєва "Республіка ШКІД". У ній описані реальні події з життя школи для безпритульних імені Достоєвського, однієї з багатьох, котрі виникали під час повоєнної розрухи у 1920-ті роки на всій території, підконтрольній радянській владі. Ліберально налаштований педагогічний колектив запропонував малолітнім злочинцям самоврядування.

Необхідність такого рішення назріла після бунту в школі, який змучив учителів сідати з учнями за стіл переговорів, аби розібратися, що не так і почати домовлятися. Були визначені напрямки роботи, реформування та розбудови школи. Кожну ділянку очолив обраний загальним голосуванням на учень. Та учні почали протестувати, коли дізналися: ділити загальний хліб на пайки далі буде адміністрація. Тобто, розподіл благ влада лишила за собою. І це викликало значно більше обурення, ніж закріплення за владою право арештовувати вихованців: з цим учні погодилися.

Після Революції Гідності в Україні бачимо аналогічну ситуацію. Реальних активістів Майдану не запросили до влади – їм дозволили позмагатися за право отримати її, але правила змагань далі прописувала влада. Ті, хто просочився до того ж  парламенту, скаржаться в соціальних мережах на неможливість працювати ефективно, бо їхні голоси перекрикує як не Ляшко, то сам Порошенко. А корисні ініціативи волонтерів, котрі на практиці освоїли процес розбудови нової держави, розбиваються об відсутність законодавчої бази, потрібної для втілення амбітних планів.

Згадайте радість від призначення волонтера Юрія Бірюкова, він же Фенікс, на високу посаду в Міністерство оборони. Він відзвітував: завів з собою ще кількох колег. Але дуже швидко ейфорія спала, а звіти самого пана Бірюкова про успіхи на новій державній посаді ставали дедалі сумнішими. Сьогодні він – такий самий об'єкт критики громадянського суспільства, як інші державні чиновники, і ототожнюється з неефективною владою.

Нова патрульна поліція – так само своєрідний волонтерський проект. Туди йшли не заплямовані "попередниками" амбітні молоді люди. Їх тренували у спеціальному навчальному центрі й видали нову ефектну форму. Та варто було "копам" вийти на реальну київську вулицю, як відразу почалися проблеми. По-перше, їхня діяльність не має чіткої законодавчої бази: поліція не може користуватися законом про міліцію, в цьому – згадана ірраціональність ситуації. А по-друге, затриманих "копами" порушників швидко відпускають "менти", і покарати їх за це ніхто не може. Вже звучать сумні прогнози – швидше "копи" стануть "ментами", аніж навпаки.

Тож волонтери на відповідальних посадах — рішення своєчасне. Та якщо будуть не приймати компетентні рішення, керуючись ситуацією, а лише виконувати некомпетентні, авторитет кожного наступного поступово буде дорівнювати авторитету, наприклад, народного депутата. Чи – начальника ЖЕКу.

Андрій Кокотюха

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять