Олександр Злотник: у мене пауза у відносинах з тими, хто на боці агресії і великоруського шовінізму

"Українську пісню на Донбасі завжди приймали з радістю, хоча авторитетами там були російські виконавці", — зазначив видатний композитор.

Олександр Злотник

На сайті "Главред" відбувся чат із композитором, народним артистом України, ректором Київського інституту музики імені Глієра Олександром Злотником. Спілкуючись із читачами, він розповів, як його громадянська позиція виявляється у творчості, яких помилок припустилися попередні українські керівники, які призвели до відділення Донбасу, і як в цьому регіоні насправді сприймали українську культуру та пісню, як зараз складаються його відносини з російськими виконавцями та друзями, і чому він не вважає за потрібне їх переконувати в поглядах на нинішню війну Росії проти України. Також Олександр Йосипович розповів, у чому унікальність професійної музичної освіти в України, і у зв'язку з чим ця унікальність ризикує бути втраченою, в чому полягає "штучна, ручна робота" виховання музиканта, а також чому нашим композитором складно працювати за кордоном, хоча їх туди часто запрошують.

Подаємо стенограму чату з Олександром Злотником.

Gallina: Олександре Йосиповичу, ви ж пишете не лише пісні, а й опери, мюзикли… Будуть прем'єри найближчим часом? Хочеться хорошої музичної вистави, аби і самому цікаво було подивитися, і дітям не соромно показати.

Олександр Злотник: 14 листопада в палаці "Україна" відбудеться концерт "Пісня — Україна", 29 листопада — прем'єра в Дніпропетровському театрі опери та балету "Сорочинський ярмарок". 19 грудня на Святого Миколая на Софійській площі відбудеться прем'єра мюзиклу "Святий Миколай".

Alia: Пане Олександре, питання до вас як до ректора музичного вузу. Як би ви за 12-бальною шкалою оцінили якість музичної освіти в Україні, як середньої, так і вищої? І якого реформування насправді потребує освітня система?

Олександр Злотник: Професійна музична освіта в Україні дуже високого рівня. Вона ще залишилася від старої музичної школи, яка дала світу колосальну кількість видатних музикантів, співаків, піаністів, скрипалів. Адже лише у ХІХ-ХХ столітті виконавців, народжених в Україні, які отримали початкову, середню чи вищу освіту тут, — 42% від світової музичної культури. Це навіть більше, аніж чорнозему в Україні. У нас ще залишилася система розподілу студентів на викладача —  3,5 студенти на одного викладача. Це, так би мовити, штучна робота, ручна. Виховання музиканта — дуже важка індивідуальна справа. На сьогодні це співвідношення хочуть зламати і підпорядкувати музичні вузи до Міносвіти, де свої стандарти — приблизно 14-16 студентів на одного викладача. Це знищить рівень музичної освіти в Україні. Наприклад, коли я був у Пекіні, підписував угоду про співпрацю Центральної пекінської консерваторії і нашого інституту, то ректор пекінської консерваторії сказав, що, на жаль, за їхніми стандартами, у них уже 7-9 студентів на одного викладача, що значно знижує рівень освіти, а у нас, в Україні, на щастя, все ще залишилося по-старому. Наприклад, скрипальська школа — весь світ зараз вчиться за школою Давида Ойстраха, який народився і навчався в Одесі; піаністична школа — її найяскравішим представником ХХ століття є випускник Київського музичного училища Володимир Горовиць. Також, вважається, що у нас найкращі концертмейстери.

Тому я наголошую, що потрібно зберегти це колосальне надбання, яке ми маємо, адже зруйнувати це дуже легко, а щоб потім поновити, потрібні будуть покоління, не одне, не два і не три.

Олександр Злотник

Ivann: Александр Иосифович, скажите, не пора ли вводить на телевидении цензуру? А то вроде музыкальный канал включил, а такое ощущение, будто порнуху смотришь.

Олександр Злотник: Знову-таки це питання духовності людини та її моралі. Коли перед господарями телеканалів на одну шальку терезів кладеться духовність, на другу — гроші, то завжди перемагають гроші. Ніхто з власників не думає про майбутнє дітей, які тут живуть. Ні, можливо, про майбутнє власних дітей вони думають, тому і вчаться за кордоном і часто там залишаються. А мені хотілося б, щоб наші талановиті діти не були сировиною для інших країн, а мали зиск і щастя у себе вдома, на своїй землі.

Nattalie: Не приходилось ли вам слышать, что ваша музыка устарела, и теперешним украинцам интересен только Вакарчук и те артисты, которые постоянно светятся на телевидении? Кстати, как считаете, почему вас, композитора, продюсера, организатора фестивалей, не зовут в жюри талант-шоу? Или вы сами туда не идете? Смотрите ли вы такие программы?

Олександр Злотник: На жаль, у нас нема авторитетів. Якщо ви помітили, в інших країнах вони є, їх дослухаються, їх шанують. У нас, на жаль, — ні. Грати в ігри шоу-бізнесу у мене особливого бажання нема. Для мене талант є талант, нездара є нездара, а шоу є шоу. Іноді заради шоу навіть талановиту дитину можуть "зарубати", якщо у неї нема якоїсь цікавої для телебачення історії, а виконавця середнього творчого рівня, але з цікавою життєвою чи соціальною історією, яку можна розкрутити і подати глядачам, будуть підтримувати і розкручувати. Так що до справжнього мистецтва іноді ці шоу-програми відношення не мають жодного, хоча бувають і винятки.

Не знаю, чому мене не запрошують. Думаю, що просто бояться, аби я не зіпсував загальної творчої оцінки, яка не буде йти паралельно намірам організаторів.

Yaroslavna: Олександре Йосиповичу, цікаво, на які концерти ви самі ходите, як глядач? Коли востаннє були на концерті просто в своє задоволення? Чи для вас найкраща музика — це тиша?

Олександр Злотник: Білий колір — це сума всіх кольорів, а тиша, відповідно, є сумою всіх звуків. Так, мені іноді хочеться тиші, але послухати справжню Музику, справжніх виконавців завжди радий. Причому жанр не має значення — чи то джаз, чи то популярна музика, чи то академічна, головне — щоб музика була професійного високого рівня. А в концерти я ходжу досить часто: це і філармонія, і палац "Україна", і Театр опери та балету. Наприклад, я з величезним задоволенням слухав "Аїду" у виконанні Людмили Монастирської, яку я вважаю однією з найкращих світових сопрано. З радістю послухав живий концерт із творів Івана Карабиця та естрадно-симфонічного оркестру, яким керував його син Кирило Карабиць. Завжди приємно слухати роботу нашого київського диригента Романа Кофмана. Звісно, люблю також джазові вечори. Так що я, як японець, всеїдний.

Anjela: Пане Олександре, знаю, ви з дружиною Ольгою разом багато років. У чому, на ваш погляд, секрет успішної родини? Як повинні розподілятися сімейні обов'язки, аби чоловік і дружина не сперечалися, а завжди розуміли одне одного? От у вас — як?

Олександр Злотник: У кожної родини свої закони, свої відносини між собою. Але коли ти поважаєш людину, намагаєшся її зрозуміти, дуже часто не заважати і поступатися. Мабуть, у тому є сенс. Для мене головне, щоб вдома все було в порядку, щоб душевно було, комфортно — тоді я можу працювати. А правил, яких треба дотримуватися, аби стовідсотково було все добре, на мій погляд, не існує. Кожна родина — це окрема історія, і люди повинні вміти будувати родину. А це — одна із найскладніших будівель, яку може створити людина, але найбільш прекрасна.

ILLONA: Александр Иосифович, недавно мне попалось интервью Максима Дунаевского, который рассказывал о том, как выезжал в Штаты и вернулся. Так вот он считает, что композитору из наших краев просто нереально было там прижиться. А вы как считаете? Понимают ли в Америке, Западной Европе нашу музыку, наш мелос?

Олександр Злотник: Я завжди не розумів, яким чином так класно співають американці, їх манеру виконання, їх мелізматику. І коли я вперше потрапив до США (це був 1989 рік), пішов у Нью-Йорку на службу до церкви, де були "чорні". Майже вся служба співала, і їхні релігійні пісні (spirituals) виконували навіть дітки двох-трьох рочків, класно рухалися і класно співали. Ця культура у них була вкладена змалку. Потім після служби я підійшов до їхнього священика, представився, сказав, які в них інтонації, цікава мелізматика. Для нас, європейців, це була інтонаційно складна музика, а для них усе було дуже просто. І священик попросив мене написати ноти якоїсь української мелодії. Я написав мелодію української пісні "Ой, чий то кінь стоїть". Він подивився ці ноти і сказав: "О, яка складна мелодія!"

От і виходить, що кожна пісня повинна нести свою географію, а точніше — показувати, звідки вона родом. Тоді вона цікава. А якщо робити кальки з пісень інших країн та культур, це будуть лише кальки, не більше.

Також Мішель Легран, відомий французький композитор (всі знають його "Шербурзькі парасольки"; працював із Тіною Тернер, Френком Синатрою, Вітні Х'юстон і багатьма світовими зірками) якось сказав, що у Франції, на жаль, неможливо робити світовий шоу-бізнес, бо вся машина світового шоу-бізнесу знаходиться в США і частково в Британії. І щоб стати всесвітньо відомим у жанрі популярної музики, треба увійти в ці системи.

Нашому композитору справді складно працювати за кордоном. Я згоден у цьому із Максимом Дунаєвським. Тому що це зовсім інша музика, все поставлено на генетичному рівні. Якщо українська пісня — це українська культура, то американська пісня — це афро-американська культура. А, як відомо, афро-американська культура є дуже складним конгломератом різних світових культур (Старого та Нового Світу, плюс африканці, завезені рабами на територію Північної Америки). Це досить молода культура, всього трошки більш як 300 років. Культура джазу в Америці бере початок у 60-х роках ХІХ століття в Новому Орлеані. Це була культура "чорних", але, повторюю, вона виникла на території США, де вже почали об'єднуватися різні культури. Якщо казати, що джаз — це прерогатива "чорних", тоді б уся Африка була виключно джазовим континентом. А, як ви розумієте, цього в Африці нема, можливо, тільки Південно-Африканська Республіка.

Олександр Злотник

Katt: Александр, признайтесь честно: не обидно, что вы с таким композиторским талантом родились в СССР, а не где-нибудь на Западе, где один-единственный хит может кормить композитора всю жизнь? И не было ли у вас желания бросить все и уехать — в Канаду, Израиль, Америку — и там реализовываться? Екатерина, Сумы.

Олександр Злотник: О многом из того, о чем вы спрашиваете, я сказал в предыдущем ответе. Но могу добавить, что авторские права в Украине, в которой существует один из лучших законов по защите авторских прав, выполняются максимум на 3%. Конечно, при количестве популярных песен в стране, где действительно соблюдаются авторские права, я бы, наверное, имел свой остров, самолет и т.д. Но все дело в том, что я люблю ту землю, на которой я живу, людей, которые меня окружают, реки, пруды, именно это питает меня творческой энергией. Поэтому на предложения, которые поступали (много и из разных стран), я всегда говорил "нет".

Tamara: В одном из интервью прочла, что какое-то ваше инструментальное произведение звучало в Америке в одном концерте с произведениями выдающихся композиторов-классиков. Правда ли это? Что за история?

Олександр Злотник: 3 марта 1988 года я отмечал день рождения жены в ресторане "Максим" напротив Театра оперы и балета в очень теплой компании. За столиком напротив сидела пара, на столе у них была наполовину выпитая бутылка водки "Столичная". И мне показалось, что это американцы (что оказалось правдой после того, как я их пригласил за свой стол). Затем я пригласил их к себе на съемную однокомнатную квартиру на ул. Стрелецкой. Мужчину звали Джон. Мне захотелось сделать ему подарок, обычно я дарил мужские кепки. И вдруг вижу, что у меня нет кепок, но зато на фортепиано лежала большая стопка симфонических партитур... И я решил дать ему партитуру, оригинал, вместе с партиями: "Дорогой Джон, если ты продашь там это произведение, то прибыль мы поделим пополам". На тыльной стороне партитуры я написал телефон квартиры, которую снимал, и хватило ума написать адрес тещи, которая тоже проживала в Киеве. Потом я его проводил в гостиницу "Днепр", в 6 утра у них был вылет обратно в Штаты.

Проснувшись утром, после бурно отмеченного дня рождения жены, я ужаснулся тому, что сделал. Этим я поделился в гостинице "Украина" с Назарием Яремчуком за обедом. Яремчук сказал: "Ну, Сашко, це тільки ти міг так зробити! Як можна було віддати оригінал, не знаючи, кому ти віддаєш?" Конечно, я себя потом ругал.

Вес партитуры с партиями был 6 кг. Джон был некрупным мужчиной, и тащить с собой в самолет такой вес... Я подумал, что, наверное, он все выбросил. На том я и успокоился.

Тишина длилась пять месяцев. Затем мне звонит теща и говорит: "Саша, приди — тут тебе какое-то большое письмо из Америки пришло". Приезжаю к теще, беру письмо, там написано: "Дорогой сэр, вы выиграли конкурс на исполнение произведений в концерте русских композиторов нью-йоркского симфонического оркестра. Концерт будет состоять из произведений Глазунова, Чайковского и Злотника. Приглашаем вас вместе с вашей женой на мировую премьеру". И было указано число в сентябре.

Естественно, посольства США в Киеве не было — оно тогда было в Москве. Визы оформлялись полгода, а о том, чтобы поехать вместе с женой, не могло быть и речи (это был Советский Союз, и работали законы того времени). Конечно, я не успел. Хотя приглашали, оплачивая дорогу и т.д.

Но зато в конце 1989 года я попал в Америку вместе с трио Маренычей на гастроли. Нас было четверо, так как я с ними тогда тесно сотрудничал. Я вел концерт, играл и пел свои популярные песни, и Маренычи пели свой репертуар, в котором было много моих песен. И когда я уже был в Торонто, и мне надо было улетать домой, украинская диаспора узнала эту историю и поехала вместе со мной в Нью-Йорк, чтобы сказать, что я — не русский композитор, а украинский. Я увидел красивую афишу, где действительно было написано: "Концерт русской музыки", и стояло три фамилии: Глазунов, Чайковский, Злотник. Со мной рассчитались за мировую премьеру, параллельно заказали новое произведение.

Фактически эта поездка и потом встреча в Нью-Йорке с представителями оркестра дали мне финансовый старт и относительное благополучие.

А Джон оказался порядочным человеком, поклонником Че Гевары (у него дома висел портрет), профессором Нью-Йоркского университета, о чем, конечно, я не знал.

Tarass: Пане Олександре, яку пісню зі своїх ви любите найбільше, а якій, навпаки, дивуєтесь, що вона стала популярною, хоча ви того не очікували?

Олександр Злотник: Почну з кінця. Одного разу Олена Севостьянова запропонувала мені свої вірші. Їх було 12, і всі вони мали дуже оригінальну концепцію, а за стилістикою були наче з іншого часу. Я маю на увазі цикл, який потім написав — "Прима-балерина". Мені дуже сподобалися ці вірші. Але я розумів: кому це сьогодні потрібно, і чи знає молодь таких персонажів, як Жизель, Манон Лєско, Оділія, Одетта. І я вирішив просто написати для себе, вперше в житті. Це було вперше в житті, коли я подумав, що написав "у стіл". Це був 1994 рік.

Згодом показав вірші Йосифу Кобзону, йому дуже сподобалося. І він сказав, що хоче співати цей цикл. Аранжування почав робити Олександр Тищенко. Десь о третій ночі він мені зателефонував і сказав: "Дай мені, будь ласка, заспівати "Приму" та інші пісні циклу. Кобзон і так великий, а у мене є шанс". Наступного дня у мене вдома був Назарій Яремчук і йому розповів про дилему — Кобзон чи Тищенко. Назарій сказав: "Я б віддав Тищенку, він по-акторськи заспіває, зі своєю мелізматикою, притаманною йому". На тому й вирішили.

Хоча Кобзон і співав кілька творів з цього циклу, але весь цикл записав Олександр Тищенко.

Мені було дуже приємно, коли Анатолій Євдокименко (чоловік Софії Ротару) сказав мені: "Сашо, ти знаєш, я їду повз гуртожиток профтехосвіти і чую з відчиненого вікна, як під гітару хлопці співають "Приму-балерину"".

А улюблених пісень, мабуть, у мене нема. Вони ще попереду. Всі пісні — це мої діти, і хочеться, щоб вони були гарні і мали щасливу долю.

Marisha: Олександре Йосиповичу, я дотримуюсь тієї думки, що якби на Донбасі протягом років незалежності України лунали українська пісня, українське слово, то й війни би не було. Зараз, як відомо, наші артисти їздять виступати для бійців АТО, у звільнені міста. Але чи вистачить цього тепер, аби Донбас став українським? Що для цього, на ваш погляд, треба зробити?

Олександр Злотник: Передусім, потрібен мир. Донбас дав світу багато видатних музикантів, співаків, композиторів. Я багато разів очолював конкурси, міжнародні фестивалі, які проходили в Донецьку та Луганську. І українську пісню там завжди приймали з радістю. Так, не заперечую, що в першу чергу для тамтешніх людей авторитетами були відомі російські виконавці. Але коли в Донецькому театрі імені Шевченка ставили мою оперу-думу за Тарасом Шевченком "Сліпий", я з вуст директора почув фразу: "Ми ніколи не думали, що може бути така талановита українська музика". Мені було прикро це чути, тому що, виходить, якимось чином ми, свої, українські композитори, були на другорядних ролях.

Наскільки я розумію, це все-таки недоліки роботи в сфері пропаганди україномовної пісенної культури, творів. Адже все виховується. І в цих регіонах ми програли інформаційний простір. Регіонами треба займатися і боротися за цільну монолітну Україну.

Олександр Злотник

Nina27: Скажите, вот вы, известный композитор, уважаемый в мире музыки человек, как относитесь к такому понятию, как "формат" на радио и телевидении? Кто его определяет, этот формат/неформат? У меня такое впечатление, что какие-то полуграмотные люди! Ну, как я могу, извините, со спокойной душой наблюдать, когда мои внуки смотрят в клипах на эти неприкрытые жопы и слушают про "стиль собачки" или еще что-то в этом духе? Куда девались прекрасные клипы Катеньки Бужинской (мне очень нравилась песня "Лед"), где можно услышать Таню Пискареву? Год назад мы были на ее концерте в "Украине", но на телевидении ее нет! И что с этим делать? Если с этим можно что-то сделать… Извините за излишнюю эмоциональность.

Олександр Злотник: Так называемый "формат" — это вкусовщина хозяев СМИ. Есть понятия "талантливая музыка" и "бездарная музыка", "профессиональная" и "самодеятельная". Есть понятие "поэзия", а есть понятие "ритмический набор слов", не несущий в себе никакой глубины мысли. Музыка, искусство должно делать человека лучше, облагораживать его, а не воспитывать в нем низменные качества. Да, музыка должна быть разной. Она должна быть и "для ног", должна быть и молодежная субкультура, но и должна быть музыка для души, для размышления, для самоутверждения. Она должна устанавливать ориентиры на развитие человека, его душевные и моральные качества.

Lidiia: Александр Иосифович, о чем Вам сейчас пишется? P.S. Потрясла Ваша песня "Я не хочу гратись у війну" в исполнении маленького мальчика. Спасибо!

Олександр Злотник: Я живу в этой стране и в это время. И все, что происходит вокруг меня, мне не безразлично. Я должен, обязан реагировать на это, как композитор, как гражданин. Для меня песня — это мое оружие. Придерживаться позиции "моя хата скраю" я не могу и не хочу. Поэтому возникают песни, подобные той, о которой вы сказали, песне "Аэропорт" и другим, которые показывают мое отношение к происходящему у нас в стране и в мире.

Mykola: Пане Олександре, з ким із тих зірок, яких відкрили ваші шоу-проекти, зокрема, "Екватор", ви продовжуєте працювати і спілкуватися? І чи співпрацюєте досі з братами Яремчуками? Знаю, ви були товаришами з їхнім батьком — Назарієм Яремчуком. Як ви вважаєте, чому в Україні досі не з'явився співак його рівня, його харизми?

Олександр Злотник: Звісно, я спілкуюся, щоправда, не дуже часто, але за можливості, з головними виконавцями мюзиклу "Екватор". З Яремчуками у мене гарні людські і творчі стосунки. Назарій був великою людиною і великим співаком. А таких людей не можна тиражувати. Прийде час, і з'явиться така людина, такий співак.

alex_sm: Олександре Йосиповичу, у мене два питання до вас. Одне — про творчість, друге — про гроші. У вас скоро творчий вечір у палаці "Україна" — розкажіть, що нового буде, чим він від минулорічного буде відрізнятись? І ось друге: минулого року творчий вечір, цього року творчий вечір… Ви заможна людина? Адже кажуть, що такі концерти в "Україні" робити  дуже дорого…

Олександр Злотник: В першу чергу, я вдячний генеральному директору палацу "Україна" за те, що він запропонував провести мій концерт. Звісно, це комерційний захід, і ризик бере на себе палац "Україна". Але бажання дирекції палацу, аби звучали українські пісні, а відомі і молоді співаки й музиканти України мали можливість виступати на кращій сцені країни, перемагає над комерційним ризиком.

innia_yur: Александр Иосифович. Ну, с Кобзоном понятно: он ваш друг, но взгляды разные. А с Аллой Борисовной Пугачевой общаетесь? Известно ведь, что вы знакомы и она всякий раз, приезжая в Киев, с вами виделась. Как вам, кстати, ее выступление на "Новой волне" с песней "Святая ложь", запрещенное в РФ?

Олександр Злотник: Пугачова — видатна співачка. В ній завжди поєднувалася вокальна і акторська майстерність. Це людина, яка завжди мала громадянську позицію. Вона — смілива людина, і пісня "Святая ложь", яка існувала ще з 80-х років, дуже запаралелила з політично-соціальним і моральним станом у Росії. Звісно, одразу стала очевидною паралель із головним персонажем Росії. Це як було за радянських часів — "иносказание": коли видатні режисери робили фільми, постановки, в яких поміж рядків читалося те, про що не можна було говорити вголос. І, здавалося б, навіщо Пугачовій витягати стару пісню? Але вона розуміла, що саме цією піснею вона може сказати про свою позицію.

В Росії я вже не був декілька років, а до Києва вона не приїжджає. 

Viktor: Олександре Йосиповичу, зізнайтеся чесно: реально талановитій дитині вступити у ваш виш чи все заздалегідь визначено, кого брати, кого ні?

Олександр Злотник: 100%, якщо дитина справді талановита, вона вступить до нас на бюджет і ще отримуватиме стипендію.

Nadiia: Олександре Йосиповичу! Дуже хочеться, аби талановиті випускники вашого училища, нині інституту, зібралися всі в одному великому концерті на якусь річницю: і Іра Білик, і Тіна Кароль, і Злата Огнєвич, і ще багато-багато хто. Чому б не зробити такий хід на якусь річницю Глієра? У вас є досвід у проведенні таких заходів, постановках мюзиклів, проведенні фестивалів… Скажіть, чи цікавлять вас досі такі проекти, чи потрібні Україні такі фестивалі, як-от "Нова хвиля" в Юрмалі, яку тепер перевезли до Сочі, і чи не плануєте ви реанімувати "Екватор"? З повагою, Надія.

Олександр Злотник: Україні, як одній зі співочих країн світу, яка завжди постачала вокалістів до різних країн, яка має колосальні народно-пісенні традиції, великий гріх не мати справжнього міжнародного пісенного конкурсу.

На мій погляд, взагалі, Україна тримається на трьох китах: земля, жінка і пісня. Всі вони жіночого роду, всі вони народжують: земля — хліб, жінка — покоління, пісня — духовність. Пісня для України має колосальне значення. У нас є де проводити фестивалі, є сили, є досвід, але немає фінансування і розуміння, що таке пісня для України, і як вона впливає на людей.

18 січня 2018 року буде ювілей КІМ ім. Глієра — 150 років. І ми плануємо задіяти наших відомих не лише в Україні, а й в усьому світі, виконавців у різних музичних жанрах.

Олександр Злотник

Oks_ana: Пане Олександре, знаю, що ваша донька Софія — юна співачка. Не страшно, що дитина так рано вже робить кар'єру у шоу-бізнесі? Оксана, Чернівці.

Олександр Злотник: "Кар'єра" — це дуже голосно сказано. Вона просто вчиться вокалу, музиці, бере участь у концертах різного рівня. Якщо пісня стане для неї її життям, тоді, можливо, буде і кар'єра.

Asia: Як ви ставитеся до різного роду звань — народних, заслужених? Чи справді у нас їх отримують достойні люди завжди? Наскільки для вас важливим є отримане вами звання народного артиста?

Олександр Злотник: Я отримав звання народного артиста у 50 років. Всі артисти, з якими працював, уже мали звання народних артистів, тому у слухача було враження, що у мене також є звання. Я ніколи не займався пробиванням ні "заслуженого діяча мистецтв України", ні звання "народного артиста України". Отримання цих високих звань для мене було несподіванкою. Хоча потім я дізнався, що наші відомі виконавці збирали підписи (Софія Ротару, Валерій Леонтьєв, Анне Вєскі, Вахтанг Кікабідзе, Йосиф Кобзон, Юрій Богатіков, Валентина Толкунова, Борис Шарварко, Василь Зінкевич, Ігор Крутий та багато інших) про надання мені почесного звання Народного артиста України.

Iryna: Пане Олександре! Як ви ставитеся до конкурсу "Євробачення" в його сучасному вигляді? Чи лишається він вокальним змаганням, чи перетворився на якесь фрік-шоу?

Олександр Злотник: Частково і так, і ні. Звісно, на оцінки голосування впливають політичні відносини між країнами. Так, країни колишньої Югославії завжди лобіюють такі країни, як Македонія, Хорватія, Сербія, Словенія, Чорногорія. Країни Балтії мають свої вподобання одна до одної. Це і політика, і шоу. Іноді перемагає політика, іноді перемагає шоу, а іноді перемагає яскравий талант.

Tilda:Чи задоволені Ви особисто діяльністю нинішнього Мінкульту? Яких рішень чи кроків у галузі культури з боку цього міністерства зараз конче не вистачає, по-Вашому?

Олександр Злотник: В першу чергу, потрібно відстояти мистецькі навчальні заклади і не передавати їх у відання МОНу. Також слід приділяти увагу справжнім професійним мистецьким конкурсам і фестивалям, які вже зарекомендували себе у світі.

Tilda: В одному зі своїх останніх інтерв'ю Ви сказали, що найдорожча музика до пісні, яку написали на замовлення, коштувала 30 тисяч доларів. Розкажіть, будь ласка, як визначається ціна пісні в грошовому еквіваленті? Як заздалегідь можна знати, що той чи інший твір коштуватиме саме таку кількість доларів, і що вона буде сприйнята слухачем, принесе артисту дивіденди?

Олександр Злотник: Є приблизні параметри шлягеру. Хоча, звісно, гарантувати на 100% майже неможливо. Але на 90% — можна.

Andrew Yashchuk: Легко вступити вчитися у музичний інститут?

Олександр Злотник: Вчитися тяжко, вступити — теж. Тому що у нас вчаться, а не відвідують. У кінцевому результаті ти виходиш справжнім професіоналом. Конкурс великий.

Олександр Злотник

Andrew Yashchuk: Якщо змінять українську граматику, чи втратить свою неповторну милозвучність наша пісня? Наприклад, багатьом слова через букву "я", а не через "а", ріжуть слух — не звикли. Чи будуть паралельно створюватися пісні типу з помилками, але до яких звикли старші люди, і по-новому?

Олександр Злотник: Все в світі розвивається, і мова — також. Якщо звернути увагу на тексти народних пісень, ми знайдемо там багато чого не дуже зрозумілого для сучасної людини. Все відсіюється чи стверджується часом. В даному випадку, час — найкращий лікар. Подивимося, чи приживеться, чи ні.

Andrew Yashchuk: Що потрібно зробити для того, щоб в невеликі райцентри приїжджали з концертами відомі українські виконавці? Не всюди є олігархи, а за рахунок квитків не вийде, бо люди в основному бідні.

Олександр Злотник: На жаль, сьогодні порушена пропорція: ціна квитка на концерт в середньому становила 1% від середньої заробітної плати, так було за радянських часів, так залишилося в країнах Західної Європи та Північної Америки. Сьогодні це приблизно 30 євро чи 40 доларів. Якби квиток коштував 25 гривень, певен, що концертні зали були б переповнені. Але гроші, зібрані з цих концертів, ніколи не покриють оренду, рекламу та гонорари виконавців. За теперішньої системи фінансових розрахунків, на жаль, робити ціни низькими на концертні квитки неможливо. От і маємо те, що маємо. Хоча культура завжди була дотаційною.

Andrew Yashchuk: Яка пісня Вам найбільше подобається?

Олександр Злотник: Yesterday та Michel з репертуару "Бітлз".

Andrew Yashchuk: У нас є чисто українські музичні канали по телебаченню? Як боротися з засиллям російської попси на центральних каналах, радіо та у маршрутках?

Олександр Злотник: На жаль, нема. А боротися треба на законодавчому рівні, який, до речі, знову ж таки не виконується. Тому що роблять обгортку українську, а начинка іноземна, і вважається, що це український продукт.

Andrew Yashchuk: Ви могли б написати новий гімн України?

Олександр Злотник: Якби Верховна Рада вирішила, що потрібен новий гімн, то, звісно, мав би за честь написати. Хоча музична частина старого Гімну мені подобається.

Pavlo: Наскільки, на вашу думку, виховані музичні смаки українців? Вони є вибагливими слухачами? І чи змінилися музичні смаки на краще за останні двадцять з лишком років? Дякую за відповідь.

Олександр Злотник: Музична культура людини виховується в дитячому садочку, в загальноосвітній школі, в музичній школі. Потім — у концертних залах, філармонії, театру опери та балету, на концертних майданчиках. На сьогоднішній день ми маємо нівелювання музичної культури, справжньої Музики і низького рівня смаки. Це знову ж таки про духовність, мораль. Усе це пов'язано.

Pavlo: Олександре Йосиповичу, як самобутній талановитий композитор і голова одного з найсильніших музичних інститутів, скажіть, чому так: чимало наших молодих артистів отримують музичну освіту, вдосконалюють її у потужних музичних закладах освіти, навчаються у талановитих педагогів, часто й слухають якісну музику, але коли починають "творити" й виходять на сцену, то просто дивуєшся, звідки такий примітив та пошлість і в музиці, і в текстах (звісно, це не всіх стосується, але більшість…)? Де, на якому етапі псується смак? Дуже буду вдячний почути вашу думку.

Олександр Злотник: Тому вони й талановиті композитори та поети, що їх мало. Всі не можуть бути геніальними й видатними. Також дуже багато залежить від рівня культури музиканта, його моралі, розуміння сьогодення. Можна мати колосальну техніку, але бути емоційно порожнім. Справжній композитор — це сума знань не лише нотної грамоти і гармонії, але й історії, живопису, театру, кіно. Багато чого спромоглося зробити в мистецтві людство, звідси і виходять його критерії.

Inga: Пане Олександре, ви знайомі і товаришували з чималою кількістю артистів з Росії, зокрема, дружите з Йосипом Кобзоном. Скажіть, чи підтримуєте ви з кимось із них стосунки? Як вдається порозумітися, маючи різні погляди на війну, що спалахнула між Росією і Україною? Чи вдалося вам когось переконати дослухатися і почути точку зору, відмінну від тієї, яку дає російське ТБ? Дякую.

Олександр Злотник: У мене пауза у відносинах з тими, хто на боці агресії і "великоросского шовинизма". В основному це люди, які вже творчо відбулися і мають свою власну позицію. Вони — не маленькі діти, щоб їх перевиховувати.

Олександр Злотник

Фото Владислава Мусієнка

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять