Стояти чи не стояти: якими протестами можна замінити Євромайдан

Стояти чи не стояти – ось у чому головне питання порядку денного, щойно заходить мова про подальшу долю Євромайдану, котрий закріпився в центрі Києва. Думки й навіть конкретні побажання розділилися рівно навпіл.

Частина громадян, серед яких відомий музикант і громадський активіст Сашко Положинський, у різних формах говорять: тримати Майдан у такому вигляді вже немає смислу. Краще знайти привід красиво розійтися та створити осередок протесту й опору діючому режиму хоча б у кожному українському райцентрі. Інша частина, до якої належить більшість опозиційних політиків, чим далі, тим частіше називає подібні пропозиції провокаціями. А всякого, хто намагається обґрунтувати цю позицію? – "голосом Банкової". Між цими словесними піке далі лишаються люди, котрі вросли в Майдан міцно та готові стояти разом – і до кінця.

Всіх поки що мирить один глобальний висновок: свою чільну справу головний Майдан країни вже зробив. Завдяки наймасштабнішій з часу проголошення Незалежності протестній акції світ, передусім Європа й Америка, відкрили для себе іншу Україну. Та чітко розділили в своїх уявленнях українську владу та український народ. Тепер солідарність з волелюбними українцями регулярно висловлюють західні спільноти, діячі культури, окремі політики та навіть перші особи держав.

Пастка ж полягає в тому, що Майдан і загалом актуальні українські протести не залишають байдужими нікого, окрім… чинної української влади. Спершу було справді цікавіше – його намагалися брутально зачистити. Тепер же, попри регулярні заяви політологів, мовляв, Майдан – це болячка влади, фактор якої вона мусить надалі враховувати, на нього просто вирішили не звертати уваги.

Отже, влада демонстративно ігнорує вимоги народу. Значить, не виконує їх. Та, як ви розумієте, виконувати не збирається. Що справді перетворює сам факт стояння на Майдані та утримування його безглуздим. Як співав наприкінці 1970-х років тоді ще радянський рок-гурт "Машина времени": "Дуть смысла нет, когда никто не крутится в ответ".

Мабуть, настав час задуматися: а які ж форми протесту, окрім мирного стояння на Євромайдані та нечисленних його аналогах у Львові, Харкові, Донецьку чи Чернігові, здатні примусити владу "закрутитися"? Як розтопити демонстративну монолітну байдужість і змусити президента, уряд і провладну Партію регіонів зважати на вимоги українців? Поки що існує кілька ініціатив.

Найефективніша станом на даний момент – Автомайдан. На відміну від форпосту в центрі Києва, його активісти – люди не просто креативні, а й мобільні. Колони пікетувальників здатні діяти лише в межах центральної частини столиці. Натомість водії, взявши на борти "піхоту", легко зроблять марш-кидок або в Межигір'я, або – під особняк можновладця. Практика показала: подібні дії справді дратують як пікетованих, так і владу загалом. Навіть говорять про створення "Антиавтомайдану", за зразком невдалого "Антимайдану" в Маріїнському парку. Мінус: на кожного власника авто завжди знайдеться інспектор ДАІ, готовий знайти порушення та позбавити прав.

Ще один рух, котрий виник у соціальних мережах – бойкот будь-якого бізнесу, пов'язаного з Партією регіонів і родиною Віктора Януковича. Списки товарів і послуг, які треба бойкотувати, постійно оновлюються та доповнюються. Навіть пропонується альтернатива солодощам та алкоголю, котрі належать "донецьким". Мінус: на одного свідомого громадянина знайдеться щонайменше сто споживачів, котрим байдуже, хто власник того чи іншого бізнесу. Тобто, якщо я куплю 200 грамів цукерок певного виробництва, 99 ласунів усе одно попросить їх зважити. Суттєво вдарити по ворожій кишені ініціатива "Обережно: власник регіонал!" навряд чи зможе. Швидше за все, всякий, хто її підтримує, просто відчуває самоповагу та власну потрібність загальній протестній справі.

Зовсім нереально звучать заклики ігнорувати певні телеканали та засоби масової інформації бо вони, мовляв, по суті своїй маніпулятивні. У цих ЗМІ є власники, для котрих часто утримування каналів, друкованих чи Інтернет-видань – не бізнес, а дотації. Значить, бойкотуй, не бойкотуй, вони хоч як існуватимуть. А революціонер із жовто-блакитною стрічкою в петлиці ніколи не переконає жителя шахтарського селища, що Євромайдан – не спроба клятих "бандерівців" захопи владу в країні.

Поширення в соцмережах карикатур на одіозних політиків, серед яких лідерами насмішок стали, крім керівників держави, Віктор Медведчук, Михайло Добкін, Геннадій Кернес і Вадим Колесніченко – процес, котрий здебільшого є самодостатнім. І не працює на результат. Адже всі ці веселі картинки веселять тих-таки мешканців Інтернету. Реальний світ, пересічні громадяни, їх не бачать. А поширення цих самих наліпок має такий самий ефект, як розклеєні в громадському транспорті квадратні портрети товариша Сталіна із підписом "Геть Євромайдаунів!"

Навіть поверховий огляд свідчить: ані відкритий, ані, тим більше, партизанський громадський протестний рух не запалить під ногами чинної влади землю. Між тим, поки що є лише одна дієва та ефективна форма протесту. Не неї просто треба зважитись і переконати вчинити так само хоча б одну людину, котра боїться або вагається.

Для цього не треба робити нічого надзвичайного. Просто спершу варто відмовлятися брати участь у мітингах на підтримку влади, куди батогом та пряником заганяють бюджетників і пенсіонерів. Потім – відмовитися від кількох сотень гривень та продуктових пайків у обмін на голос. Нарешті – не злякатися блокпосту тітушок на виборчих дільницях, прийти і проголосувати так, аби не було потім соромно за себе. Ось такі протести сильно напружать не лише дійсну, а й кожну наступну українську владу.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред